Сармати (давньогрецька Σαρμάται, лат. Sarmatae) — давній народ, що складався з кочових племен східно-іранської мовної групи, панували на території України з III ст. до н. е. по III ст. н. е.
Походження сарматів
Перша згадка терміну “Савромати” з’являється у творі грецького письменника Геродота “Історія”, де він описує кочовий народ, що жив на південь від річок Дон та Волга. Він називає їх синами скіфських батьків та амазонок-матерів, що, на його думку, пояснює, чому вони розмовляли “зламаним діалектом” скіфської мови.
Савромати, які мешкали на території, що межувала зі Скіфією на заході, не залишили значного археологічного сліду в Україні, попри їхню близькість та спорідненість зі скіфами. В Україні відомі лише два савроматські поховання – Ушкалка та Грушівка, розташовані в районі Нікополя (Дніпропетровська область). Це свідчить про те, що обидва народи розвивалися в окремих середовищах, не змішуючись.
Савромати, як і скіфи, не були єдиним об’єднанням, а радше групою різних племен зі спільним культурним підґрунтям. Вони в основному перебували на території на південний схід від річки Дон між шостим та сьомим століттями до н.е., але наприкінці V савромати перетнули Дон і влаштувалися на узбережжі Азовського моря.
Хоча савромати мали зв’язок з пізнішими сарматами, вони не є одним і тим самим народом. Сармати розвивалися по-іншому, ніж савромати, хоча згодом ці два народи перетнулися і змішалися один з одним.
Група кочівників, що походила з району на південь від Уральських гір і, зрештою, між IV і III століттями до н.е. мігрувала в регіон на південь від Волги й на південний схід від Дону, завоювавши савроматів, які там жили. Змішування цих народів – сарматів і савроматів – лежить в основі походження сарматських племен, про які ми пізніше читаємо в джерелах античності, – аорсів, сіраків, роксоланів, аланів та язигів. Поява терміна “сармати” в античних джерелах збігається з виникненням нової археологічної культури – ранньосарматської. Її ареал частково збігається з ареалом савроматської.
Генетичні дослідження походження сармат
На основі джерела можна зробити наступні висновки про походження сармат:
Батьківщина сарматів – територія Поволжя та Південно-Західного Приуралля. Вони є нащадками першої та другої хвилі індоєвропейців з території України, зокрема представників культур шнурової кераміки та ранньої ямної.
Батьківщина аланів – Північний Кавказ та Прикаспій. На їх формування вплинули місцеві кавказькі популяції та незначною мірою кочові племена з південного сходу.
Генетичні дослідження не підтверджують теорії про масове переселення сарматів та аланів з глибин Азії. Вони мають переважно західноєвропейське походження з незначною часткою східних материнських ліній (до 15%).
Таким чином, сармати та алани є нащадками стародавніх європейських популяцій з певним внеском місцевого кавказького та південно-східного компонента, але не масовими мігрантами з глибин Азії.
Прихід сарматів у Понтійські степи
Кочове скотарство не давало сарматам достатку, тому вони прагнули просуватися до кордонів осілих землеробських народів, щоб отримати необхідні речі силою чи обміном.
На узбережжі Чорного моря розташовувалися заможні античні міста-держави, такі як Пантікапей, Херсонес, Ольвія. Сармати прагнули туди за предметами розкоші та іншими речами, яких не вистачало в степу.
Якщо не вистачало ресурсів для обміну, сармати могли застосовувати силу зброї, накладаючи данину на місцеве населення.
У 4-3 століттях до н.е. центр влади сарматів залишався на північ від Кавказу, а найважливішими центрами були райони нижнього Дону, Калмикії, Кубані та Центрального Кавказу.
Наприкінці 4 століття до н.е. скіфи, які домінували у Причорноморських степах, зазнали поразок від македонських царів Філіпа II та Лісімаха.
Можливо занепад кочового скотарства спричинив соціально-демографічні проблеми – зменшення народжуваності, зростання смертності, вимушені міграції населення. Це призвело до соціальної кризи – послаблення влади та суспільної моралі, посилення маргінальних тенденцій, війн і внутрішнього безладу.
Ймовірно, якась конкретна подія (змова, заколот, припинення династії) стала безпосереднім поштовхом до політичного краху Скіфії.
Скіфська держава припинила існування – перестали споруджувати царські кургани, занепали поселення. І між Доном та Південним Бугом нам не відома жодна скіфська пам’ятка, що датується пізніше за перші два десятиліття ІІІ ст. до н.е. Рештки скіфів мігрували на захід на територію Бессарабії та у пониззя Дунаю.
Близько 60-х років 3 століття до н.е. орда (меоти і одне з племен сарматів) із районів Кубані й Дону прокотилася навалою через усе Північне Причорномор’я. Про це свідчить загибель або руйнування багатьох античних поселень від дельти Дону до Дністровського лиману. Імовірно, що саме цю навалу мав на увазі автор I ст. до н. е. Діодор Сицилійський, коли писав у своїй праці «Історична бібліотека»:
«Савромати (за літературною традицією, грекомовні автори й далі користувалися терміном “савромати”), багато років по тому зробившися сильнішими, спустошили значну частину Скіфії та, до ноги винищуючи переможених, перетворили більшу частину країни на пустелю».
Завойовники зсунули на захід решту степових скіфів Подніпров’я, де вони утворився останній осередок скіфської степової культури. Тамтешні скіфи залишили яскраві археологічні пам’ятки — Тираспольські кургани.
Постійні набіги та поступове захоплення сарматами скіфської території завершилися масовим переселенням сарматських племен до Північного Причорномор’я.
Перша хвиля масової західної міграції сарматів відбулася у 2 столітті до н.е. Її очолили царські сармати, які рушили у Причорноморські степи, та язиги. Роксолани пішли слідом за язигами та зайняли степи Причорномор’я аж до Дніпра.
Після завоювання Скіфії сармати стали домінуючою політичною силою у Північному Причорномор’ї, де сарматські поховання почали з’являтися з 2 століття до н.е.
Сармати у Причорноморських степах мали зиск з грецьких міст-колоній. Зокрема, місто Ольвія було змушене платити данину царським сарматам.
У середині I століття н.е. в полі зору античних авторів з’являється ще одне сарматське угруповання – алани. Пліній Старший розміщує аланів вже на території сучасної України, разом із роксоланами. Алани набули політичної гегемонії над рештою сарматських угруповань з кінця II століття н.е.
Занепад
Сармати були потужним племінним об’єднанням скіфських народів, які домінували у степах Євразії. Їх гегемонія почала занепадати у 2-3 століттях н.е., коли гуни завоювали сарматські території в Прикаспійських степах та Уральському регіоні.
У III ст. н. е. германські готи, мігруючи з півдня Балтійського моря, завоювали Понтійський степ, поклавши кінець пануванню сарматів. Частина сарматів підкорилася завойовникам, інші відійшли на схід.
У 375 році гуни завоювали більшість аланів (сарматське плем’я) на схід від Дону, поглинувши їх у свою державу. Частина аланів втекла у гори Кавказу. Інші мігрували у Центральну та Західну Європу. Деякі сармати асимілювалися з греками та готами.
Таким чином, до раннього середньовіччя сармати як окремий народ фактично зникли.
Життя сарматів
Життя кочових племен сарматів відтворюється переважно за археологічними знахідками та нечисленними писемними джерелами.
Побут та господарство
Житлом для них слугували пересувні юрти, які можна було швидко розібрати і зібрати. Під час кочівлі сармати використовували вози з запряженими волами, на яких возили своє майно і намети. Одне з сарматських племен аорсів греки навіть називали «амаксобіями» – «тими, хто живе на возах».
Основу господарства становило скотарство – розведення овець, кіз, коней та великої рогатої худоби.
З їжі переважали м’ясо та молочні продукти. Продукти землеробства: зерно, борошно, городина, маслинова олієя, вино сармати отримували як данину або торговельним шляхом від осілих народів, які займалися землеробством.
Посуд для приготування і зберігання їжі виготовлявся переважно з глини. Багаті кочовики могли дозволити собі дорогий імпортний посуд з срібла, бронзи чи скла.
Одяг та прикраси
Одяг сарматів реконструюється переважно за археологічними знахідками та зображеннями з поховань знаті.
Чоловіки носили лляні або бавовняні сорочки, шкіряні штани, короткі шкіряні каптани, що застібалися фібулами. Каптан підперезувався поясом із залізною, бронзовою, срібною чи золотою пряжкою. Взуттям слугували м’які шкіряні чоботи. Головним убором був повстяний башлик або шапка з хутра чи вовни. Поверх одягали плащ, застібнутий фібулою на плечі.
Жінки носили довгі сукняні плаття з рукавами, а також шаровари, прикрашені бісером. За східною модою зверху сукні носився розпашний халат, що застібався фібулою на грудях
На голові були широкі хустки, закріплені стрічкою або діадемою.
Одяг знаті прикрашався золотим шитвом та нашивними бляшками.
Окрім одягу, сармати використовували ювелірні прикраси – браслети, намиста, сережки, персні, фібули тощо. Вони виготовлялися з золота, срібла, бронзи, прикрашалися коштовним камінням.
Чи був у сарматів матріархат
Античні автори, зокрема Геродот, повідомляли про існування у сарматів жінок-воїнів, яких вони порівнювали з міфічними амазонками. Геродот навіть пояснював походження сарматів від змішання скіфських юнаків та полонених амазонок.
У сарматів спостерігалися певні пережитки матріархату – жінки мали більшу свободу, ніж в античних суспільствах. Вони брали участь у військових походах, полюванні, керували господарством під час відсутності чоловіків. Проте в цілому сарматське суспільство було патріархальним.
Археологічні знахідки підтверджують особливий статус деяких жінок у сарматів. Зокрема, відоме багате поховання “сарматської цариці” в кургані Соколова Могила. У ньому знайдені розкішний одяг та прикраси, посуд, зброя. Жінка була водночас жрицею та чаклункою.
Отже, сарматські жінки мали певну свободу та права, зумовлені кочовим способом життя. Деякі з них займали високе суспільне становище. Але в цілому сарматське суспільство було патріархальним.
Війни проти Риму
Невдовзі після опанування північних берегів Понту сармати виявилися втягнутими у війни проти Риму. Це протистояння тривало кілька століть – аж до падіння Римської імперії у V ст. Полем бою ставали по черзі Таврика та її околиці, береги Дунаю – від Буджацьких степів до Центральної Європи.
Перші війни сарматів проти Риму відбувалися за часів Мітрідата Євпатора. Цей талановитий правитель Понту намагався створити потужну державу, щоб протистояти римській експансії. Він уклав союз зі скіфами, сарматами та іншими народами регіону. У першій Мітрідатовій війні 88-85 рр. до н.е. сармати брали активну участь на боці понтійського царя. Але римляни все ж таки взяли гору.
Надалі сармати, зокрема племена роксоланів та язигів, часто воювали з Римом за контроль над Північним Причорномор’ям та Подунав’ям. Вони здійснювали спустошливі набіги на римські провінції Мезію та Дакію.
Особливо потужним був наступ “варварів” відомі як Маркоманські війни на чолі з маркоманами та сарматами у 167-180 рр., який ледь не досяг Італії. Друга Маркоманська війна отримала навіть назву Сарматської, що вказує на ту вагу, яку мала участь в ній сарматських племен. Імператор Марк Аврелій уклав сепаратний мир сарматами, дозволивши їм навіть контакти між собою через римську провінцію Дакія. Так він нейтралізував найнебезпечніших ворогів. Війну завершив син Марка Аврелія імператор Коммод в 180 році, зберігши довоєнні кордони Риму. За це він отримав титул “Сарматський”. Частина сарматів пішла на службу Риму і була спрямована до Британії для охорони північних кордонів (вал Адріана). Це могло надихнути легенди про лицарів короля Артура.
У пізніші часи алани воювали проти Риму разом з готами. Вони брали участь у битві при Адріанополі 378 р., де римське військо зазнало нищівної поразки. Розгром під Адріанополем вразив Римську імперію. Готи та алани з’явилися біля мурів Константинополя, були насилу відбиті і поселені в Іллірії. Римські імператори сталі широко залучати «варварів». Алани та інші сармати часто служили найманцями в римській армії або охороняли кордони імперії як федерати.
Отже, упродовж століть сармати залишалися непримиренними та грізними супротивниками Риму. Їхні набіги спустошували римські провінції, а союзи з іншими народами становили серйозну загрозу для імперії. Водночас військова міць кочовиків робила їх цінними союзниками та найманцями Риму в боротьбі з іншими ворогами.
Спадщина сарматів в історії України
Сармати активно контактували з місцевим населенням – еллінами античних міст, скіфами, зарубинецькою та черняхівською культурами. Хоча сарматизація місцевого населення була незначною, сармати вплинули на матеріальну культуру, військову справу, скотарство.
Сармати навряд чи зіграли відчутну роль в етнічному розвитку зарубинецької культури, а їхні контакти мали радше руйнівний вплив, що призвів до занепаду цієї культури
Особливо помітний сарматський внесок у формування черняхівської культури. Сармати були одним з етнічних компонентів цієї культури, про що свідчать поширення камерних поховань, деяких типів кераміки та побутових речей. Хоча сармати були сусідами слов’ян та германців, їхня роль в етногенезі цих народів обмежена.
Цікавою є спадщина сарматів в ідеології та культурі Речі Посполитої 15-16 ст. Тут з’явилася течія сарматизму – прагнення шляхти довести своє походження від легендарних войовничих сарматів. Сарматизм вплинув на мистецтво, літературу, моду, звичаї шляхти.
Сарматизм іноді ставав аргументом у великій політиці. У Білоцерківському універсалі Богдана Хмельницького 1648 р. йдеться, що сармати, які жили на території України, розкололися, й частина їх (поляки) переселилася на землі Польщі та захопила Русь – своїх братів.
У 1677 р. турецький султан, призначивши Юрія Хмельницького гетьманом, надав йому титул князя Сарматії. Єрусалимський патріарх додавав до сану Київського митрополита “пане всієї Сарматії Польської та Подільської”.
Так сармати назавжди увійшли в історію та культуру України. Їхній вплив був обмеженим, але залишився в ідеології, мистецтві та літературі.
Джерела:
- Вікіпедія
- Історія цивілізації. Україна. Том І. Від кіммерійців до Русі (X ст. до н. е. — IX сг.). Упорядник Михайло Відейко
- Ethnogenesis.UA
- Ancient Europe 8000 B.C.–A.D. 1000: Encyclopedia of the Barbarian World, Peter Bogucki and Pam J. Crabtree