Видатні постаті української історії

Українські землі у складі Речі Посполитої в другій половині XVI ст.

Василь-Костянтин Острозький (1526–1608) — видатний представник української шляхти XVI — початку XVII ст., князь, магнат і культурний діяч. Володів великими землями на Волині, в Галичині, на Київщині та Поділлі, ставши одним із найбільших землевласників Речі Посполитої. Обіймав високі посади: старости володимирського, маршалка волинської шляхти, київського воєводи та сенатора сейму. На посаді київського воєводи фактично керував українським прикордонням, за що його називали «некоронованим королем Русі». У 1572 році його висували претендентом на польську корону після смерті Жигмунта II Августа, а в 1598 році — на московський трон після смерті царя Федора.

Острозький відомий своєю меценатською діяльністю. Він підтримував православні установи, медичні та освітні заклади, заснував школи в Турові, Володимирі, Слуцьку, Острозі та при Києво-Печерській лаврі. Також заснував друкарні в Острозі, Дерманському монастирі та Києво-Печерській лаврі. За його кошти відбудували Кирилівський та Межигірський монастирі в Києві, звели церкви Миколи Доброго та Різдвяно-Предтечинську на Подолі. Острозький був патроном понад тисячі православних церков на українських землях і виступав проти Берестейської церковної унії, відстоюючи культурно-релігійну автономію українського та білоруського народів. Він також прагнув створити європейську антитурецьку лігу.

Дмитро Вишневецький (1516–1563) — український князь, нащадок великого князя литовського Ольгерда, перший достовірно відомий козацький гетьман. Близько 1552 року на острові Мала Хортиця він збудував замок, який став прототипом Запорозької Січі. У 1563 році після невдалого походу до Молдови потрапив у полон і був страчений турками в Стамбулі. Його подвиги оспівані в українській народній думі про Байду.

Криштоф Косинський (?–1593) — гетьман запорозьких козаків, керівник першого козацького повстання 1591–1593 років. У лютому 1593 року повстанці зазнали поразки від війська князів Острозьких у битві під П’яткою. У травні того ж року Косинський був убитий у Черкасах слугами старости О. Вишневецького.

Северин Наливайко (?–1597) — козацький ватажок, керівник повстання 1595–1596 років. У 1596 році повстанці були оточені коронними військами біля Лубен на річці Солониці. Наливайко потрапив у полон і був страчений у Варшаві.

Іван Федоров (близько 1525–1583) — засновник книгодрукування в Московській державі та Україні. У 1574 році у Львові видав «Апостол» і «Буквар». За запрошенням Острозького переїхав до Острога, де в 1581 році видав Острозьку Біблію.

Герасим Смотрицький (?–1594) — український громадський і культурно-освітній діяч, перший ректор Острозької академії. Разом з Іваном Федоровим готував видання «Букваря» та Острозької Біблії. Автор першої друкованої пам’ятки української полемічної літератури «Ключ царства небесного…» (1587).

Іпатій Потій (1541–1613) — другий унійний (греко-католицький) митрополит Києва. Він активно залучав українську шляхту до унійної церкви. У 1603 році завдяки його зусиллям до греко-католицизму перейшли представники 50 родів волинської шляхти. У 1605 році Потій отримав від короля Жигмунта III право контролювати всі церкви «грецького та руського обрядів» у Речі Посполитій. Він заснував першу греко-католицьку семінарію у Вільні та школу в Бересті. Потій був автором численних полемічних творів і проповідей на захист католицизму.

Мелетій Смотрицький (1577–1633) — український церковний і культурно-освітній діяч, син Герасима Смотрицького. Навчався в Острозькій академії, Віденській єзуїтській колегії та, можливо, у Лейпцизькому, Нюрнберзькому і Віттенберзькому університетах. У 1617 році прийняв чернечий постриг, а у 1618–1620 роках був викладачем і ректором Київської братської школи. Разом із митрополитом Йовом Борецьким виступав проти Берестейської унії. Написав низку полемічних творів, зокрема «Антіграф» і «Тренос, або плач східної церкви…». У 1627 році перейшов у греко-католицизм і став настоятелем Дерманського монастиря на Волині. Його найвизначніший твір — «Граматика славенскія» (1619), яка вперше систематизувала церковнослов’янську мову.

Українські землі у складі Речі Посполитої в першій половині XVII ст.

Петро Конашевич-Сагайдачний (1570–1622) — видатний український політичний і культурно-просвітницький діяч, гетьман реєстрового козацтва. З 1601 року перебував на Запорозькій Січі, а у 1606 році був уперше обраний гетьманом. Організував низку вдалих походів проти турків і татар, зокрема взяття Кафи в 1616 році. У 1618 році брав участь у поході польського королевича Владислава на Москву. Сагайдачний відіграв ключову роль у відновленні православної ієрархії в Речі Посполитій. Він підтримував Київську братську школу та разом із Військом Запорозьким приєднався до Київського Богоявленського братства. У 1621 році очолюване ним козацьке військо відіграло вирішальну роль у битві під Хотином. Під час битви Сагайдачний дістав тяжке поранення і незабаром помер.

Тарас Федорович (Трясило) (роки народження та смерті невідомі) — гетьман нереєстрового козацтва у 1629–1630 роках. Відзначився у походах проти Криму. Навесні 1630 року очолив козацьке повстання, яке охопило майже всю Наддніпрянщину. Головні битви з коронним військом під керівництвом Станіслава Конецпольського відбувалися під Переяславом. Успіхи повстанців примусили поляків укласти Переяславську угоду 1630 року. У 1632–1633 роках Трясило брав участь у війні проти Московської держави на боці Речі Посполитої. У 1635 році безуспішно намагався організувати нове повстання, але не знайшов підтримки серед козаків. Подальша доля Тараса Федоровича залишається невідомою.

Іван Сулима (?–1634) — гетьман нереєстрових козаків. Уперше згадується як гетьман у 1628 році. Брав участь у походах проти турків і татар. Улітку 1635 року очолив загін козаків, які захопили та зруйнували фортецю Кодак. Після цього намагався підняти селян і міщан на повстання, але виступ було придушено. Сулиму захопили в полон реєстрові козаки і видали польській владі. Страчений у Варшаві.

Йов Борецький (?–1631) — український церковний, політичний і культурно-освітній діяч. У 1604–1605 роках був ректором Львівської братської школи. Один із засновників і перший ректор Київської братської школи, заснованої у 1615 році. З жовтня 1620 року і до смерті — київський православний митрополит. У 1628–1629 роках разом із митрополитом Йосифом-Вельямином Рутським намагався примирити православну та греко-католицьку церкви, але ці зусилля не мали успіху.

Петро Могила (1596–1647) — видатний український культурний і церковний діяч. Походив із роду правителів Волоського та Молдавського князівств. Освіту здобув у Львівській братській школі та в Західній Європі. Брав участь у Цецорській та Хотинській битвах у складі польської армії. У 1625 році під впливом Йова Борецького прийняв чернечий постриг. У 1627 році став архімандритом Києво-Печерської лаври, а з 1632 року — митрополитом київським і галицьким. У 1632 році домігся від короля Владислава IV легалізації православної церкви в Україні. За його ініціативи було відкрито Лаврську школу, яка після об’єднання з Київською братською школою утворила Києво-Могилянський колегіум (1632). Могила був автором численних полемічних праць, богословських творів і проповідей. Він підготував «Православне ісповідання віри» — перший православний катехізис, схвалений усіма східними патріархами. Також створив «Могилянський Атенеум» — гурток учених і культурних діячів, який під його керівництвом здійснив реформи церковного життя.

Національно-визвольна війна українського народу середини XVII ст.

Богдан Хмельницький (1596–1657) — провідник Національно-визвольної війни українського народу, творець Української козацької держави та її перший гетьман. Народився на хуторі Суботів поблизу Чигирина. Походив із дрібної української шляхти, освіту здобув у київській школі та Львівській єзуїтській колегії. З юнацьких років служив у війську. У 1620 році разом із батьком брав участь у поході проти Османської імперії, де батько загинув, а сам Богдан потрапив у турецький полон. Після звільнення вступив до реєстрового козацького війська, де згодом став писарем. Брав участь у походах проти Кримського ханства та підтримував козацькі повстання 20–30-х років XVII століття. У січні 1648 року очолив Національно-визвольну війну, проявивши себе як талановитий полководець, дипломат і державний діяч. Хмельницький сформулював ідею створення незалежної Української держави в її етнічних межах і домігся визнання Української козацької держави як суб’єкта міжнародного права.

Іван Богун (1618–1664) — козацький полководець. Під час Берестецької битви (1651) вивів козацьку армію з оточення. У 1654 році відмовився присягати російському цареві, демонструючи свою незалежність.

Адам Кисіль (?–після 1660) — козацький полковник, наказний гетьман і дипломат. З серпня 1649 року був київським полковником. Брав участь у численних дипломатичних місіях до Польщі, Туреччини та Московської держави у 1650–1656 роках. У 1657 році Богдан Хмельницький призначив його наказним гетьманом 20-тисячного корпусу, який діяв разом із військами трансільванського князя Юрія II Ракоці та шведського короля Карла X Густава проти Польщі. Після смерті Хмельницького підтримував Івана Виговського та брав участь у Конотопській битві.

Козацька Україна наприкінці 50–80-х років XVII ст.

Іван Виговський (?–1663) — гетьман України у 1657–1659 роках. Один із найближчих соратників Богдана Хмельницького, з 1648 року обіймав посаду генерального писаря Війська Запорозького. На Корсунській раді 1657 року був обраний гетьманом. На цій посаді проводив антимосковську політику. У 1658 році уклав Гадяцьку угоду з Річчю Посполитою, що призвело до втрати підтримки серед козацтва. У жовтні 1659 року зрікся булави й виїхав до Польщі.

Юрій Немирич (1612—1659) — представник боярського роду з Житомирщини. Спочатку воював на боці Польщі під час Національно-визвольної війни, але 1657 року перейшов до козаків, прийнявши православ’я. Став ключовим соратником Івана Виговського, співавтором Гадяцької угоди 1658 року, що передбачала федерацію з Річчю Посполитою. Загинув за нез’ясованих обставин 1659 року.

Юрій Хмельницький (близько 1641 — після 1681) — молодший син Б. Хмельницького, гетьман України (1657, 1659—1663) і Правобережної України (1677—1681, 1685). Шукав союзників для збереження самостійності Гетьманщини, але підписав договори, що обмежували її права: Переяславські статті 1659 року з Москвою та Слободищенський трактат 1660 року з Польщею. Після втрати підтримки козаків зрікся влади. 1677 року турецький султан призначив його васальним гетьманом Правобережжя, але об’єднати Україну не вдалося. Після укладення Бахчисарайського миру 1681 р. був позбавлений гетьманства і відкликаний до Стамбула. Подальша його доля невідома.

Павло Тетеря (близько 1620—1671) — гетьман Правобережної України (1663—1665), дипломат і автор Березневих статей (1654), Гадяцької угоди (1658) та Слободищенського трактату (1660). Намагався об’єднати Лівобережну та Правобережну Україну під зверхністю польського короля. У 1665 р., втративши підтримку козацтва, виїхав до Варшави й не повернувся.

Іван Брюховецький (? — 1668) — гетьман Лівобережної України (1663—1668), обраний на Чорній раді в Ніжині. Уклав Батуринські статті (1663) та Московські статті (1665), що обмежували права Гетьманщини. У 1668 р. страчений лівобережними козаками через підтримку військ П. Дорошенка.

Петро Дорошенко (1627—1698) — гетьман Правобережної України (1665—1676) та всієї України (1668—1669). Виступав проти поділу Гетьманщини за Андрусівським договором (1667). У 1668 р. домігся возз’єднання України. У 1669 р. прийняв протекторат Османської імперії, але через виснажливу війну (правобережжя стало ареною виснажливої війни польської, московської і турецько-татарської армій) зрікся гетьманства.

Іван Сірко (?–1680) — один із найвідоміших ватажків українського козацтва другої половини XVII століття. Вперше був обраний кошовим отаманом Запорозької Січі у 1663 році. Він виступав проти політики гетьмана Івана Виговського, а згодом спочатку підтримував Юрія Хмельницького, але після укладення Слободищенської угоди виступив проти нього. Сірко організував десятки успішних походів запорозьких козаків проти Османської імперії та Кримського ханства, завдяки чому здобув славу непереможного воєначальника.

Сірко завжди мав власну позицію щодо політики гетьманів, таких як Петро Тетеря, Іван Брюховецький, Петро Дорошенко, Дем’ян Многогрішний та Іван Самойлович. Він прагнув зберегти вплив Запорозької Січі на події в Україні, хоча його дії іноді суперечили державницьким інтересам українських гетьманів. Сірко залишався символом козацької незалежності та боротьби за свободу.

Дем’ян Многогрішний (близько 1630–після 1701) — гетьман Лівобережної України у 1668–1672 роках. Спочатку підтримував політику гетьмана Петра Дорошенка, але після того, як Дорошенко був змушений повернутися на Правобережжя, Многогрішний став наказним гетьманом Лівобережжя. У 1669 році на Генеральній військовій раді в Глухові він був обраний гетьманом Лівобережної України та уклав Глухівські статті з московським царем.

Однак згодом Многогрішний почав таємні переговори з Петром Дорошенком про перехід Лівобережної Гетьманщини під протекторат Османської імперії. Це викликало невдоволення козацької старшини, і в 1672 році Многогрішний був заарештований та виданий московському уряду.

Іван Самойлович (?–1690) — гетьман Лівобережної України у 1672–1687 роках. До свого обрання гетьманом він був генеральним суддею за правління Дем’яна Многогрішного. У 1672 році Самойлович підтримав змову козацької старшини проти Многогрішного і був обраний гетьманом на Старшинській раді в Конотопі. У 1674 році на Переяславській раді він був обраний гетьманом усієї України, але фактичне об’єднання Лівобережної та Правобережної України відбулося лише після зречення Петра Дорошенка.

Самойлович втратив владу над Правобережжям після укладення Бахчисарайського договору 1681 року. У 1687 році він командував козацькими військами в Першому кримському поході, який закінчився невдачею. Самойловича було звинувачено в провалі походу, і він був позбавлений гетьманства.

Українські землі наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст.

Іван Мазепа (1639–1709). Одна з найвидатніших постатей української історії. Народився в селі Мазепинці поблизу Білої Церкви в сім’ї українського шляхтича. Юнацькі роки Мазепи припали на період Національно-визвольної війни та Руїни. Він здобув блискучу освіту в Києво-Могилянському та Варшавському єзуїтському колегіумах, а також вивчав артилерійську справу у Франції, Німеччині, Нідерландах та Італії. Мазепа вільно володів багатьма мовами, включаючи українську, російську, польську, італійську, німецьку, французьку, кримсько-татарську та латину.

Мазепа служив при дворі польського короля Яна II Казимира, а згодом опинився в оточенні гетьманів Петра Дорошенка та Івана Самойловича. У 1687 році він був обраний гетьманом Лівобережної України. Мазепа піклувався про розвиток науки, освіти та культури, а також прагнув відновити державну незалежність України.

У жовтні 1708 року Мазепа перейшов на бік шведського короля Карла XII, уклавши українсько-шведську угоду, яка передбачала відновлення незалежності Гетьманщини. Однак поразка в Полтавській битві 1709 року зруйнувала ці плани. Мазепа разом із шведами відступив до турецьких володінь, де помер біля міста Бендери у селі Варниця.

Семен Палій (?–1710) — керівник національно-визвольної боротьби українського народу на Правобережжі наприкінці XVII — на початку XVIII століття. Був фастівським і білоцерківським полковником (1684–1704, 1709–1710). Наприкінці 1680-х років разом із Самусем Самусем, З. Іскрою та А. Абазиним розгорнув боротьбу проти польського панування. Вів переговори з гетьманом Іваном Мазепою про возз’єднання Правобережної та Лівобережної України, але не знайшов підтримки. У 1702–1704 роках очолив національно-визвольне повстання на Правобережжі. У 1704 році війська гетьмана Мазепи вступили на Правобережну Україну, і за його наказом Палія було заарештовано, а повстання придушено. У 1709 році, після антимосковського виступу Мазепи, Палія повернули із заслання та призначили білоцерківським полковником.

Кость Гордієнко (?–1733) — кошовий отаман Запорозької Січі у 1702–1728 роках (із перервами). Навесні 1709 року разом із 8-тисячним загоном запорожців приєднався до військ гетьмана Мазепи. Після поразки в Полтавській битві 1709 року разом із Мазепою та шведським королем Карлом XII відступив до міста Бендери в турецьких володіннях. Після смерті Мазепи підтримував Пилипа Орлика та брав участь у створенні Конституції 1710 року. У 1711–1728 роках перебував на Олешківській Січі, де обирався її кошовим отаманом.

Пилип Орлик (1672–1742) — гетьман України в еміграції у 1710–1742 роках. З 1707 року був генеральним писарем у уряді гетьмана Мазепи та його найближчим радником. Після поразки в Полтавській битві 1709 року разом із Мазепою залишив Україну. У 1710 році на козацькій раді в Бендерах був обраний гетьманом Війська Запорозького. Під час обрання між Орликом і козацтвом було укладено угоду — «Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького», відому також як «Конституція Пилипа Орлика». На посаді гетьмана укладав угоди зі Швецією, Кримським ханством і намагався спровокувати війну Османської імперії з Московською державою. У 1711 році Орлик на чолі 16-тисячного війська здійснив похід до Правобережної України, який завершився невдачею. У 1714 році переїхав до Швеції, а згодом до Австрії, Чехії та Франції. З 1722 року перебував у турецьких володіннях.

Іван Скоропадський (1646–1722) — гетьман Лівобережної України у 1708–1722 роках. Був обраний гетьманом на козацькій раді в Глухові після позбавлення влади Мазепи. Очолював козацькі полки в Полтавській битві 1709 року на боці російської армії. Під час свого гетьманування намагався послабити тиск царської влади на Україну та відстоював інтереси козацької старшини. Створення Малоросійської колегії у 1722 році фактично позбавило гетьмана реальної влади, що прискорило його смерть.

Павло Полуботок (близько 1660–1724) — наказний гетьман Лівобережної України у 1722–1724 роках. Після смерті Скоропадського козацька старшина обрала його наказним гетьманом. На цій посаді Полуботок намагався протидіяти обмеженню автономних прав Гетьманщини Петром І. Навесні 1723 року за організацію опозиційної діяльності разом із сподвижниками був викликаний до Петербурга. Після подання Петру І Коломацьких чолобитних 1723 року та прохання скасувати Малоросійську колегію був заарештований і ув’язнений у Петропавлівській фортеці, де й помер.

Данило Апостол (1654–1734) — український військовий і державний діяч, гетьман Лівобережної України у 1727–1734 роках. Під час Північної війни спочатку підтримував незалежницьку політику Мазепи, а згодом перейшов на бік Петра І. За правління Першої Малоросійської колегії разом із генеральною старшиною відстоював автономні права Гетьманщини. Був ініціатором Коломацьких чолобитних 1723 року до Петра І, за що був заарештований. У 1725 році звільнений, а у 1727 році обраний гетьманом Лівобережної України. Керувався «Рішительними пунктами» 1728 року, які значно обмежували автономію Гетьманщини.

Дякую за уточнення! Ось виправлений і більш точний варіант скорочення тексту без втрати сенсу:

Феофан Прокопович (1681—1736) — теолог, письменник, ректор Києво-Могилянської академії, архієпископ. Підтримав Петра І у Північній війні, не підтримав І. Мазепу. Автор «Духовного регламенту», який замінив патріарше правління в Російській православній церкві владою Священного Синоду, перетворивши церкву на частину державного апарату. Ідеолог проголошення Московського царства Російською імперією, яка претендувала на спадщину Русі та об’єднання «слов’яноросійського» народу, включно з українцями. Ініціював створення Російської Академії наук.

Іван Гонта (? — 1768) — один із ватажків Коліївщини 1768 р. Служив сотником надвірних козаків у графа Потоцького в Умані. Після наближення гайдамацького війська М. Залізняка перейшов на бік повстанців і допоміг захопити Умань. Захоплений російськими військами та виданий полякам, які після катувань стратили його.

Українські землі в другій половині XVIII ст.

Кирило Розумовський (1728—1803) — останній гетьман Лівобережної України (1750—1764). Став гетьманом завдяки брату Олексію Розумовському — фавориту імператриці Єлизавети. Намагався відстоювати автономію Гетьманщини, що викликало невдоволення російської влади. Усунутий Катериною II, після чого посаду гетьмана скасували.

Петро Калнишевський (1690—1803) — останній кошовий отаман Запорозької Січі (1762—1775). Намагався зменшити залежність Січі від Росії, сприяв колонізації запорозьких земель. У російсько-турецькій війні (1768—1774) запорожці під його керівництвом брали участь у боях. Після зруйнування Нової Січі засланий до Соловецького монастиря, де й помер (вільнений у 1801 р., але за власним бажанням залишився в монастирі).

Олекса Довбуш (1700—1745) — керівник загону опришків у Західній Україні у 1730–1740-х рр. Здійснював походи на Чорногору, Прикарпаття, Закарпаття та Буковину. У 1744–1745 рр. нападав на міста Солотвин, Надвірну, Дрогобич тощо. Загинув у селищі Космач від руки місцевого багатія.

Максим Залізняк (початок 40-х рр. XVIII ст. — після 1769) — один із ватажків Коліївщини 1768 р. Навесні 1768 р. зібрав загін гайдамаків у Холодному Яру біля Чигирина для боротьби проти польської шляхти на Правобережжі. Об’єднався із загонами Івана Гонти під Уманню. Захоплений російськими військами та був засуджений до покарання батогами, таврування та довічної каторги.

Григорій Сковорода (1722—1794) — філософ, гуманіст, поет, педагог. У філософії закликав до пізнання себе і «спорідненої праці», яка відповідає природним здібностям людини. Критикував несправедливість влади та людські вади: нечесність, жадібність тощо.

Артемій Ведель (1767—1808) — музикант, композитор, диригент. Автор 29 хорових церковних концертів із впливами української народної пісенності; його твори вирізняються високою майстерністю та драматизмом.

Іван Григорович-Барський (1713—1785) — видатний архітектор доби козацького бароко у XVIII ст. Першою його роботою став міський водогін у Києві, центральною спорудою якого був павільйон-фонтан «Феліціан» (нині «Самсон» на Контрактовій площі). За його проектами в Києві зведено Надбрамну церкву із дзвіницею в Кирилівському монастирі, Покровську церкву, церкву Миколи Набережного на Подолі, бурсу Києво-Могилянської академії та дзвіницю Успенського собору. У його творчості простежуються риси класицизму.

Українські землі у складі Російської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст

Іван Котляревський (1769—1838) — письменник, який першим створив літературний твір народною мовою українців, використавши сюжет поеми «Енеїда» (1798 р.). Ця подія вважається початком українського національного відродження та нової української літератури. Він також був організатором полтавського козачого полку під час французько-російської війни 1812 р. Котляревський — масон, дворянин, нащадок козацької старшини, його називають «батьком українського театру».

Тарас Шевченко (1814—1861) — український поет, громадсько-політичний діяч, учасник Кирило-Мефодіївського братства. Народившись у сім’ї кріпака, він здобув волю та освіту, ставши значним художником і поетом. Його збірка «Кобзар» (1840 р.) стала основою української ідеї та національного руху. Шевченко створив мову, поєднуючи три українські діалекти, церковнослов’янську мову та елементи ранньої української літератури. Його творчість включає поеми «Гайдамаки», збірки «Три літа», повісті «Музикант», «Художник», «Близнята», «Капітанша» та драму «Назар Стодоля».

Микола Костомаров (1817—1885) — український історик, один із засновників Кирило-Мефодіївського братства, автор «Книги буття українського народу», громадський діяч.

Пантелеймон Куліш (1819—1897) — діяч української культури та літератури, який працював над пробудженням національно-патріотичної самосвідомості українців. Він намагався розробити ідеологічну програму для українського народу, мріючи про відновлення державності в Україні та наполягаючи на ідеї рівноправного союзу України і Росії. Серед його відомих творів — тритомник «Історія возз’єднання Руси», брошура «Крашанка русинам і полякам на Великдень 1882 р.», поема «Куліш у пеклі» та роман «Чорна рада». Куліш також створив перший підручник з історії України — «Повість про український народ» (1846 р.).

Устим Кармалюк (1787—1835) — керівник селянського повстанського руху на Поділлі. У 1813—1835 роках його загони здійснили понад тисячу нападів на маєтки та урядові установи, захищаючи інтереси селян.

Українські землі у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII — у першій половині XIX ст.

Маркіян Шашкевич (1811—1843) — письменник, греко-католицький священник, громадський і культурний діяч, один із лідерів західноукраїнського національного відродження. Він був натхненником і організатором «Руської трійці», співавтором альманаху «Русалка Дністрова» (1837 р.), а також одним із перших перекладачів «Слова о полку Ігоревім» та Біблії українською мовою. За свою патріотичну діяльність переслідувався владою. Від 1838 р. і до кінця життя був священником у селах Львівщини.

Іван Могильницький (1778—1831) — греко-католицький священник, засновник Товариства греко-католицьких священників у Перемишлі (1816 р.), яке відстоювало права української мови та сприяло українізації шкільництва. Він першим у Галичині почав виголошувати проповіді народною мовою, доводячи, що українська мова є окремою слов’янською мовою.

Іван Вагилевич (1811—1866) — учений, письменник, громадський діяч, один із засновників «Руської трійці». Співавтор альманаху «Русалка Дністрова» (1837 р.), де опубліковано його патріотичні твори «Мадей» та «Жулин і Калина». Під час революції 1848 року перейшов на полонофільські позиції та увійшов до складу Руського собору. Зазнавав переслідувань і відійшов від громадської діяльності. Переклав «Повість минулих літ» польською мовою та «Слово о полку Ігоревім» українською.

Яків Головацький (1814—1888) — письменник, педагог, учений, один із засновників нової української літератури в Галичині. Член «Руської трійці», співавтор (разом із М. Шашкевичем та І. Вагилевичем) «Русалки Дністрової» (1837 р.). У 1848—1867 роках був першим професором української мови та літератури Львівського університету, а з 1849 року — його ректором. Пізніше став прихильником слов’янофільських і москвофільських ідей, а у 1867 році переїхав до Російської імперії, де продовжив наукову діяльність.

Олександр Духнович (1803—1865) — закарпатський греко-католицький священник, письменник, педагог, поет і культурний діяч москвофільського напряму, представник руху будителів. У 1849 році в газеті «Зоря галицька» він опублікував статтю «Становище русинів в Угорщині», де вперше висловив ідею возз’єднання русинських земель. Він аргументував це тим, що русини по обидва боки Карпат належать до одного народу і, залишаючись роз’єднаними, ризикують бути асимільованими іншими народами.

Лук’ян Кобилиця (1812—1851) — керівник селянського руху на Буковині в 1840-х роках, громадсько-політичний діяч. У 1843—1844 роках очолював виступи селян 16 буковинських сіл проти поміщиків. Під час революції 1848—1849 років у Австрії був обраний депутатом парламенту, де підтримував лівих депутатів, які вимагали скасування кріпацтва та передачі землі селянам без викупу. Він також виступав за автономію Буковини та її приєднання до Галичини. Після розпуску парламенту повернувся на Буковину, де у листопаді 1848 року очолив селянське повстання, яке тривало до літа 1849 року. У квітні 1850 року був заарештований і помер у в’язниці.

Культура України кінця XVIІI — першої половини ХІХ ст

Василь Каразін (1773—1842) — слобідський дворянин, вчений, громадський діяч і просвітитель. Засновник Харківського університету (1805 р.), головна справа його життя. Автор близько 60 наукових праць з агрономії, гірничої справи, метеорології. Винахідник сільськогосподарських машин, парового опалення, технологій видобутку селітри, сушильних апаратів. Розробляв проекти суспільно-економічних реформ у Російській імперії, що призвело до конфлікту з владою. Ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці (1820—1821), пізніше жив під наглядом у родинному маєтку. На українських землях користувався великою повагою.

Петро Гулак-Артемовський (1790—1865) — український письменник, поет, байкар, засновник жанру романтичної балади в українській літературі. У творчості використовував гумор і сатиру для критики соціальної несправедливості. Найвідоміший твір — байка «Пан та собака», яка зображує тяжке життя кріпаків. Автор музики до опери «Запорожець за Дунаєм».

Григорій Квітка-Основ’яненко (1778—1843) — український прозаїк, драматург, засновник художньої прози та жанру соціально-побутової комедії. Відомі твори: «Дворянські вибори», «Шельменко денщик», «Сватання на Гончарівці», «Конотопська відьма».

Михайло Максимович (1804—1873) — український історик, природознавець, філолог, фольклорист, етнограф. Автор підручників «Основи біології», «Основи зоології», праць «Роздуми про природу», «Систематика рослин». Переклав українською «Слово о полку Ігоревім», зібрав три збірки українських народних пісень. Перший ректор Київського університету імені князя Володимира.

Михайло Остроградський (1801—1861) — український математик, засновник Петербурзької математичної школи. Основні праці присвячені математичному аналізу, фізиці, аналітичній механіці. Член Римської, Туринської, Паризької та Петербурзької академій наук.

Українські землі у складі Російської імперії в другій половині XIX ст.

Володимир Антонович (1834—1908) — громадський діяч, історик, археолог, етнограф. Активний учасник українського національно-визвольного руху, представник угруповання «хлопоманів», один із організаторів Київської громади. У 1863—1880 рр. — головний редактор Тимчасової комісії для розгляду давніх актів у Києві. З 1878 р. — професор Київського університету, з 1881 р. — голова Історичного товариства Нестора-Літописця. Автор праць: «Про походження козацтва», «Про гайдамацтво», «Уманський сотник Іван Гонта», «Монографії з історії Західної і Південно-Західної Росії». Ініціатор угоди галицьких народовців із польсько-австрійськими політичними колами («нова ера»).

Олександр Кониський (1836—1900) — український перекладач, письменник, поет. Учасник Київської громади, організатор недільних шкіл. Співорганізатор Наукового товариства ім. Т. Шевченка.

Михайло Драгоманов (1841—1895) — суспільно-політичний діяч, публіцист, історик, філософ, літературознавець, фольклорист. Викладав у Київському університеті, був активним діячем Південно-Західного відділу Російського географічного товариства та Київської громади. У 1876 р. емігрував через репресії. У Женеві заснував вільну українську друкарню, де видавав журнал «Громада». Разом із С. Подолинським та М. Павликом створив «Женевський гурток» — перший український соціалістичний гурток. Пізніше працював професором у Софійському університеті (Болгарія).

Павло Чубинський (1839—1884) — громадський діяч, етнограф, фольклорист, поет. Закінчив Петербурзький університет. Активний учасник журналу «Основа» та Київської громади. Автор вірша «Ще не вмерла Україна» (1863), який став гімном. Заарештований у 1862 р. за участь у національному русі, засланий. З 1869 р. жив у Петербурзі, проводив етнографічні експедиції в Україну, Білорусь, Молдову. Ініціатор створення Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (1873). Після Емського указу 1876 р. знову засланий з України.

Ісмаїл Гаспринський (1851—1914) — кримськотатарський культурний і політичний діяч, ідеолог пантюркізму та джадидизму, найвизначніший представник молодотатарського руху кінця XIX ст. Заклав основи сучасної турецької мови. З 1883 р. видавав першу національну газету «Терджиман» кримськотатарською та російською мовами. Ліберал за світоглядом, виступав за дружбу слов’янських і кримськотатарських народів, релігійну терпимість, співпрацю християн і мусульман. Категорично відкидав соціалістичні ідеї та методи боротьби.

Борис Грінченко (1863—1910) — український письменник, мовознавець, етнограф, історик. Співзасновник «Братства тарасівців» (1891 р.). Редактор журналу «Нова громада» у Києві. У травні 1906 р. очолив київську «Просвіту ім. Т. Шевченка». Лідер Української демократичної партії (УДП). Автор чотиритомного «Словаря української мови», який поєднав наддніпрянську та галицьку говірки.

Українські землі у складі Австро-Угорщини в другій половині XIX ст.

Юліан Романчук (1842—1932) — засновник «Просвіти» (1868 р.), ініціатор і провідник Народної ради (1885 р.). Співзасновник та голова Української національно-демократичної партії (УНДП, 1899 р.).

Іван Франко (1856—1916) — письменник, поет, політичний і громадський діяч. Закінчив Дрогобицьку гімназію (1875 р.), навчався у Львівському, Чернівецькому та Віденському університетах. З 1894 р. очолював філологічну секцію, з 1898 р. — етнографічну комісію Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ), редагував «Літературно-науковий вісник». Один із засновників Української радикальної партії. Автор великої літературної та публіцистичної спадщини. Важлива фігура в політичному русі та суспільно-політичній думці Галичини та України.

Юліан Бачинський (1870—1940) — провідник радикального руху в Галичині. Теоретик Русько-української радикальної партії (РУРП) та Української соціал-демократичної партії (УСДП, 1899 р.). Автор книги «Україна irredenta» (1895 р.), де обґрунтував ідею самостійної України на основі марксизму. Під час Визвольних змагань виконував дипломатичні місії. З 1923 р. в еміграції, де брав участь у діяльності української політичної еміграції. У 1933 р. переїхав до Харкова, працював у редакції «Української радянської енциклопедії». У 1934 р. заарештований за звинуваченням у спробі організації підпільної мережі ОУН. Не визнав провини. Засуджений у 1935 р., помер у 1940 р. Реабілітований у 1957 р.

Олександр Барвінський (1847—1926) — український громадсько-політичний діяч Галичини. Голова Наукового товариства ім. Шевченка (1892—1897 рр.).

Юрій Федькович (1834—1888) — український письменник, лідер українського національного відродження на Буковині у другій половині XIX ст.

Культура України в другій половині XÎX — на початку XX ст.

Ілля Мечников (1845—1916) — учений-мікробіолог. У 1886 р. заснував у Одесі першу в Російській імперії (другу у світі) бактеріологічну станцію.

Іван Пулюй (1845—1918) — український фізик, електротехнік, винахідник, організатор науки, публіцист, перекладач Біблії українською мовою.

Агатангел Кримський (1871—1942) — український учений, історик, письменник, мовознавець, поліглот. Володів понад 70 мовами.

Дмитро Яворницький (1855—1940) — український історик, дослідник історії українського козацтва.

Леся Українка (1871—1913) — поетеса, перекладачка, літературна критикиня, фольклористка, громадсько-політична діячка. Авторка поезій «Осіння казка», «Пісні про волю», «В катакомбах», збірок «На крилах пісень», «Думи і мрії», поем «Роберт Брюс», «Давня казка», драма-феєрії «Лісова пісня».

Марко Кропивницький (1840—1910) — український письменник, драматург, театральний режисер і актор. Засновник українського професійного театру на підросійській частині України.

Михайло Вербицький (1815—1870) — греко-католицький священник, композитор, хоровий диригент. Автор мелодії до гімну «Ще не вмерла Україна» на вірш П. Чубинського.

Микола Лисенко (1842—1912) — основоположник української класичної музики, композитор, етнограф. Автор опер «Тарас Бульба», «Наталка Полтавка», «Енеїда» та інших. Заснував музично-драматичну школу у 1904 р.

Соломія Крушельницька (1872—1952) — відома українська оперна співачка, виступала на світових сценах.

Микола Садовський (1856—1933) — український театральний діяч. Заснував перший український стаціонарний театр у Полтаві (1906 р.), який з 1907 по 1919 рр. діяв у Києві.

Марія Заньковецька (1854—1934) — українська театральна акторка.

Богдан Ханенко (1849—1917) — український колекціонер, меценат, промисловець. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв.

Василь Симиренко (1835—1915) — український промисловець, інженер-конструктор, меценат української культури. Член Київського товариства старожитностей і мистецтв.

Українські землі у складі Російської імперії в 1900—1914 рр.

Євген Чикаленко (1861—1929) — громадсько-політичний діяч, землевласник, агроном, меценат, видавець україномовних газет «Громадська думка» та «Рада». На початку XX ст. під час російської революції 1905—1907 рр. був активним членом УДРП. Ініціатор заснування Товариства українських поступовців (ТУП) у 1908 році.

Микола Міхновський (1873—1924) — юрист, адвокат, діяч студентських громад. У 1900 році видав у Львові брошуру «Самостійна Україна», яка стала програмним документом Революційної української партії (РУП) — першої української партії в Наддніпрянській Україні. У брошурі вперше проголошено заклик до самостійності. Був учасником гуртка «Братство тарасівців», засновником Української народної партії. Під час Української революції виступав за створення української армії.

В’ячеслав Липинський (1882—1931) — історик, політичний мислитель, ідеолог консервативно-монархічного руху. У 1917 році став одним із засновників Української хліборобсько-демократичної партії. Засновник державницької школи в українській історіографії. Автор концепції класократичної трудової монархії у формі гетьманату.

Українські землі у складі Австро-Угорщини в 1900—1914 рр.

Іван Боберський (1873—1947) — український педагог, один із засновників організації «Пласт» у 1911 році.

Андрей Шептицький (1865—1944) — митрополит греко-католицької церкви (1900—1944), громадсько-політичний діяч, просвітитель. Відіграв ключову роль у переході греко-католицької церкви на позиції українського національного руху, відстоював ідею незалежної України. Заснував Український національний музей у Львові (1905), де зібрано одну з найбільших у Європі колекцій ікон. Підтримував українських митців, заснував Народну лічницю (1903) та Земельний банк (1910). Активно сприяв діяльності товариств «Просвіта», «Рідна школа», «Сільський господар». Виступав за реформи у Галицькому сеймі та австрійському парламенті, зокрема за створення українського університету у Львові.

Кирило Трильовський (1864—1941) — громадсько-політичний діяч, адвокат, публіцист. Заснував перший осередок товариства «Січ» у Галичині (1900), згодом очолив об’єднання «Січей», організував селянський страйк 1902 року. Був послом до віденського парламенту та галицького сейму. Під час Першої світової війни очолював Бойову управу УСС, брав участь у роботі ГУР та ЗУР. Після еміграції повернувся до Галичини, де продовжував адвокатську та публіцистичну діяльність.

Україна в роки Першої світової війни

Кость Левицький (1859—1941) — видатний український політичний діяч Галичини. Під час Першої світової війни очолював Головну українську раду та Загальну українську раду. У 1918 році, після розпаду Австро-Угорщини, керував Українською національною радою (УНР), яка проголосила створення Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). Був першим головою уряду ЗУНР та міністром фінансів. Після відступу Української галицької армії за Збруч переїхав до Відня, де брав участь у міжнародних конференціях, зокрема Ризькій (1920) та Генуезькій (1922). У 1923 році повернувся до Львова. У 1939 році намагався співпрацювати з радянською владою, був заарештований, але згодом звільнений. Після окупації Галичини нацистами у 1941 році намагався представляти українську владу. Похований у Львові.

Дмитро Донцов (1883—1973) — політичний діяч, публіцист, ідеолог українського націоналізму. Навчався у Петербурзькому університеті, звідки був виключений за участь у українській демонстрації 1905 року. Був членом РУП (згодом УСДРП). Під час Першої світової війни очолював Союз визволення України (1914). У 1917 році здобув ступінь доктора права у Львові. Після 1918 року брав участь у політичному житті України, зокрема у переговорах із РСФРР. У 1919—1921 роках жив у Швейцарії. Як творець ідеології інтегрального націоналізму, відмовився від співпраці з ОУН, яка її використовувала. Під час Другої світової війни жив у Берліні, Львові, Празі, у 1945 р. — у Парижі. Після Другої світової війни емігрував до Канади. Автор ідеології інтегрального націоналізму, яку виклав у працях «Націоналізм» (1926), «Росія чи Європа» (1955), «Клич доби» (1968).

Андрій Жук (1880—1968) — політичний діяч, дипломат, публіцист. Був одним із засновників Спілки визволення України, Головної української ради, Загальної української ради. Брав активну участь у діяльності Бойової управи УСС.

Михайло Галущинський (1878—1931) — громадсько-політичний та військовий діяч. Перший командант Українських січових стрільців (УСС). Після війни очолював товариства «Рідна школа» та «Просвіта», організовував освітянську діяльність у Галичині. У 1928—1930 роках був депутатом і сенатором сейму від Українського національно-демократичного об’єднання.

Вільгельм Франц фон Габсбург-Лотрінген (Василь Вишиваний) (1895—1948) — представник династії Габсбургів, який здобув популярність серед українців завдяки своєму прихильному ставленню до України та активній діяльності на її користь. Після закінчення військової академії у лютому 1915 року його призначили лейтенантом до 13-го Галицького полку уланів австро-угорської армії, де більшість солдатів були українцями.

Під його командуванням полк українізувався: поляків та угорців було вилучено, а солдати носили синьо-жовті відзнаки на уніформі. Вільгельм опанував українську мову, вважав себе українцем і заохочував підлеглих до національного самовизначення. За любов до України та вишивану сорочку, яку він носив, його прозвали Василем Вишиваним. Пізніше він видав збірку віршів, підписавши її цим ім’ям.

Деякі прихильники українського монархізму вважали Вільгельма потенційним претендентом на український престол, проте сам він ніколи не претендував на це і не мав реальних можливостей для реалізації таких амбіцій.

Початок Української революції

Михайло Грушевський (1866—1934) — історик, видатний діяч національно-визвольного руху, голова Української Центральної Ради. У 1899 р. став одним із засновників Української національно-демократичної партії. Під час першої російської революції 1905—1907 рр. брав активну участь у революційній діяльності. З початком Першої світової війни був висланий з України російською владою. Після Лютневої революції 1917 р. та розвалу Російської імперії очолив український національно-визвольний рух. Під його керівництвом розпочала роботу Українська Центральна Рада. Очолював Українську партію соціалістів-революціонерів. Після гетьманського перевороту П. Скоропадського (29 квітня 1918 р.) відійшов від активної політики та емігрував за кордон. У березні 1924 р. повернувся до радянської України. Того ж року був обраний членом Української Академії наук, а у 1929 р. — академіком Академії наук СРСР. У березні 1931 р. був заарештований за звинуваченням у причетності до антирадянського «Українського національного центру», але невдовзі звільнений і висланий до Москви. Помер 25 листопада 1934 р.

Володимир Винниченко (1880–1951) народився в селі Григорівка на Херсонщині в родині чабана. У 1900 році вступив на юридичний факультет Київського університету, де долучився до Революційної української партії (РУП). У 1902 році був заарештований і позбавлений права навчатися, після чого виїхав на Полтавщину, де займався пропагандою серед селян. Після служби в армії переїхав до Львова та увійшов до Закордонного комітету РУП, займався перевезенням революційної літератури. До 1914 року мешкав у Європі (Австрія, Франція, Італія), а з початком Першої світової війни повернувся до України, де нелегально проживав у Катеринославі та Москві, продовжуючи літературну і революційну діяльність.

Після Лютневої революції 1917 року прибув до Києва, став одним із організаторів Української Центральної Ради та очолив Генеральний секретаріат. У період Гетьманщини очолював Український національний союз, а згодом — Директорію. Емігрував після виходу з Директорії та організував у Відні Закордонну групу Української комуністичної партії. У 1920 році ненадовго повернувся до України, а з 1934 року постійно проживав у Франції. Під час Другої світової війни відмовився співпрацювати з нацистами.

Сергій Єфремов (1876–1939) народився в селі Пальчик на Київщині в родині священника. Навчався в Уманському духовному училищі та Київській духовній семінарії, яку залишив у 1896 році, вступивши на юридичний факультет Київського університету. У 1897 році вперше заарештований за політичну діяльність. Після закінчення університету (1901) відбув військову службу і займався літературною, науковою та політичною діяльністю.

Єфремов був одним із засновників Української радикальної партії (УРП), Товариства українських поступовців (ТУП) і Української демократично-радикальної партії (УДРП). Редагував журнал «Нова громада», співпрацював із багатьма українськими виданнями. У 1917 році став заступником голови Української Центральної Ради, обіймав посаду Генерального секретаря міжнаціональних справ. Брав участь у розробці концепції автономії України.

У 1919 році відійшов від активної політики, став академіком і віце-президентом Всеукраїнської академії наук (1922). Очолював історико-філологічне відділення, працював над біографічним словником діячів України. За радянської влади неодноразово заарештовувався. У 1930 році засуджений у справі «Спілки визволення України» до 10 років ув’язнення. Загинув у Володимирській тюрмі в 1939 році. Реабілітований посмертно у 1989 році.

Петро Болбочан (1883–1919). Український військовий діяч, полковник Армії УНР, очільник Кримської операції 1918 року. Болбочан командував Кримською групою військ, яка 22 квітня 1918 року звільнила Джанкой і Сімферополь від більшовиків. Метою операції було встановлення контролю над Кримом і Чорноморським флотом. Попри успіхи, через ультиматум німецького командування українські війська залишили півострів. Пізніше Болбочан брав участь у боях із більшовиками на українсько-російському кордоні. У 1919 році був заарештований за звинуваченням у заколоті та розстріляний.

Номан Челебіджіхан (1885—1918) — видатний кримськотатарський політичний діяч, юрист, письменник і один із лідерів національно-визвольного руху кримських татар.

На початку Першої світової війни він повернувся з Санкт-Петербурга до Криму, де розробляв стратегію боротьби за права кримськотатарського народу. У 1917 році, після падіння самодержавства, Челебіджіхана обрали головою Мусвиконкому (Кримськотатарського мусульманського виконавчого комітету). Він ініціював створення мусульманських збройних сил і Татарської партії, а також організував Перший Курултай — національний з’їзд кримських татар. На Курултаї було проголошено Кримську Народну Республіку, а Челебіджіхан став головою її першого уряду — Директорії, одночасно очоливши управління юстиції.

У своїй програмній промові на Курултаї він наголошував на принципах рівності всіх народів Криму. Однак більшовики, захопивши владу в Росії, не визнали кримськотатарський уряд і силою усунули його. Челебіджіхан намагався вести переговори з більшовиками для припинення збройного конфлікту, але був заарештований. Його перевезли до Севастополя, де в міській в’язниці розстріляли.

Розгортання Української революції. Боротьба за відновлення державності

Дмитро Вітовський (1887—1919) — військовий і державний діяч, полковник УГА. У студентські роки брав активну участь у національно-визвольній боротьбі, був одним з організаторів товариства «Січ». Під час Першої світової війни воював у складі УСС. Організував «Листопадовий зрив» у Львові, що призвело до утворення ЗУНР. Активно працював над створенням УГА. Брав участь у Паризькій мирній конференції 1919—1920 рр. як член делегації УНР. Загинув у авіакатастрофі.

Павло Скоропадський (1873—1945) — військовий, державний і політичний діяч, нащадок козацького роду Скоропадських. Здобув військову освіту, брав участь у російсько-японській війні 1904—1905 рр., де отримав чин полковника та золоту георгіївську зброю. Під час Першої світової війни дослужився до чину генерал-лейтенанта, командував 34-м корпусом на Волині. Після революції 1917 р. очолив 1-й Український корпус, який став однією з найбільш боєздатних частин. Його дії сприяли зростанню авторитету, і у жовтні 1917 р. його обрали гетьманом «Вільного козацтва».

Хоча Скоропадський не брав участі в українському русі, революційні події вплинули на його погляди, і він став прихильником ідеї відновлення Української держави та створення українського війська. Проте через конфлікти з УЦР, яка не підтримувала ідею регулярної армії, у грудні 1917 р. він подав у відставку. У березні 1918 р. заснував Українську громаду, яка об’єднала консервативні сили. За підтримки німецького командування здійснив переворот і став гетьманом Української держави. Проте за дев’ять місяців правління не зумів створити міцну опору режиму, який був повалений Директорією. У еміграції жив у Німеччині, під час Другої світової війни допомагав звільняти українців з тюрем і концтаборів. Загинув у 1945 р. під час бомбардування.

Євген Петрушевич (1863—1940) — політичний і державний діяч, юрист за освітою, доктор права. У 1908—1918 рр. — посол австрійського парламенту, заступник голови. З 1910 р. — член Галицького сейму. Очолюючи Українську парламентську Репрезентацію у Відні, рішуче обстоював українські інтереси в сеймі та парламенті. Під час Першої світової війни був членом ГУР і ЗУР. 18 жовтня 1918 р. скликав у Львові загальні збори українських суспільно-політичних діячів Галичини й Буковини (Українську Конституанту), які перетворилися на Українську Національну Раду, очолену ним. 13 листопада 1918 р. збори проголосили створення Західноукраїнської Народної Республіки, президентом якої він став. 1 грудня 1918 р. Державний секретаріат ЗУНР уклав із Директорією УНР договір про злуку обох українських держав. 22 січня 1919 р. проголошено акт об’єднання України. 9 червня 1919 р. отримав диктаторські повноваження. Після державної катастрофи в листопаді 1919 р. оселився у Відні, де створив уряд у вигнанні, який у 1920—1923 рр. боровся за вирішення галицької справи на міжнародній арені. У 1923 р. виїхав до Берліна для дипломатично-пропагандистської роботи на користь Галичини.

Симон Петлюра (1879—1926) — громадсько-політичний, військовий і державний діяч, публіцист. З молодості долучився до українського національно-визвольного руху. У 1916—1917 рр. — заступник уповноваженого «Союзу Земств» від Західного фронту. У квітні 1917 р. обраний головою Української Військової Ради Західного фронту, а згодом — головою Генерального Військового Комітету при Центральній Раді. Після більшовицького перевороту призначений міністром військових справ, де розгорнув роботу з розбудови української армії, але, перебуваючи в полоні соціалістичних ідей, заперечував створення регулярної армії.

Через розбіжності з В. Винниченком та протестуючи проти Брестського миру, С. Петлюра, як прихильник Антанти, подав у відставку. У січні 1918 р. разом із Січовими стрільцями придушив більшовицький заколот у Києві.

Під час Гетьманату намагався схилити П. Скоропадського до демократичної політики. Після повалення Гетьманату очолив армію УНР. 11 лютого 1919 р. став головою Директорії, згодом — Головним отаманом.

У квітні 1920 р. уклав Варшавську угоду з Ю. Пілсудським про спільну боротьбу проти більшовиків. Після поразки Української революції емігрував до Польщі, а з кінця 1924 р. жив у Парижі, де продовжував діяльність як представник уряду у вигнанні. 25 травня 1926 р. був убитий у Парижі С. Шварцбартом.

Нестор Махно (1888—1934) — український повстанський отаман, один із лідерів анархістського руху в Україні. Вів тривалу збройну боротьбу проти більшовиків, денікінців, петлюрівців, укладаючи ситуативні союзи з більшовиками. Відіграв ключову роль у розгромі військ білих генералів Денікіна та Врангеля. 28 серпня 1921 р. із 77 бійцями перетнув кордон Румунії. Жив у еміграції в Румунії, Польщі та Франції.

Володимир Вернадський (1863—1945) — видатний учений-природознавець і мислитель, основоположник генетичної мінералогії, біогеохімії, радіогеології та вчення про біосферу і ноосферу. Організатор і перший президент Української академії наук (1918—1921 рр.), засновник Державного радієвого інституту (1922 р.), Лабораторії живої речовини (1927 р., нині Інститут геохімії ім. В. І. Вернадського). Доктор мінералогії і геогнозії (1897 р.), професор (1898 р.), академік Петербурзької академії наук (1909 р.), академік УАН (з 1918 р.), лауреат Сталінської премії (1943 р.). Праці Вернадського мали величезний вплив на розвиток сучасної науки, зокрема його вчення про біосферу та її еволюцію в ноосферу — нову стадію розвитку Землі, пов’язану з діяльністю людства.

Василь Липківський (1864—1937) — перший митрополит Київський і всієї України відродженої 1921 року Української автокефальної православної церкви.

Георгій Нарбут (1886—1920) — український художник, автор перших українських державних знаків, включаючи банкноти та поштові марки. Ректор Української академії мистецтв.

Встановлення комуністичного тоталітарного режиму в Україні

Олександр Шумський (1890—1946) народився у бідній селянській родині. У 1915 р. вступив до Московського ветеринарного інституту. Став членом Української партії соціалістів-революціонерів. Після розколу УПСР був одним із провідників боротьбистів (комуністів). Після розпуску УКП(б) вступив до КП(б)У, входив до ЦК партії, був представником УСРР у Комінтерні. У 1921—1922 рр. — повноважний представник УСРР у Варшаві. У 1924—1927 рр. — нарком освіти УСРР, активно втілював політику «українізації». У 1926 р. у листі до Сталіна вимагав призначення українців на керівні посади в ЦК КП(б)У та уряді. Його позицію засудили, і він переїхав до Москви. У 1933 р. заарештований і засуджений на 10 років. У 1935 р. ув’язнення замінено засланням до Красноярська, де він голодував, вимагаючи реабілітації. У 1937 р. його знову заарештували за справою боротьбистів. У 1939 р. справу припинено через хворобу та відсутність доказів. Після заслання залишився у Красноярську через стан здоров’я. Убитий за розпорядженням керівництва СРСР по дорозі із Саратова до Києва.

Микола Хвильовий (1893—1933) — український письменник, громадсько-культурний діяч. Ініціатор створення ВАПЛІТЕ, обстоював право української культури та літератури на самостійний розвиток. Його погляди відображені у публіцистиці («Думки проти течії», «Україна чи Малоросія»), прозі («Санітарна зона», «Сині етюди», «Вальдшнепи»). Творчість Хвильового започаткувала нову модерну течію в українській літературі.

Михайло Волобуєв (1903—1972) — український економіст. У статті у газеті «Більшовик України» доводив, що УРСР залишається російською колонією, а економіка СРСР — це комплекс самостійних компонентів, серед яких Україна. Його погляди, названі «волобуєвщиною», засудили як «націоналістичний ухил». Під час Другої світової війни працював радянським розвідником у німецькому тилу. Після війни викладав.

Утвердження більшовицького тоталітарного режиму в Україні

Казимир Малевич (1878—1935) — художник-авангардист, визначний діяч українського авангарду, засновник супрематизму, один із фундаторів кубофутуризму; педагог, теоретик мистецтва. Разом із В. Хлєбниковим був членом «Товариства голів земної кулі». Його картина «Чорний квадрат на білому тлі» викликала жваву дискусію.

Михайло Бойчук (1882—1939) — видатний український художник-монументаліст, сценограф. Вважається одним з основоположників Української академії мистецтв (1917 р.); засновник школи Бойчуків. Репресований у 1937 р.

Лесь Курбас (1887—1937) — український режисер, теоретик театру, актор, драматург. У 1922 р. у Харкові створив театр «Березіль», де поєднувались різні мистецькі течії: традиційно-реалістичний, умовно-реалістичний («Цар Едіп», «Іван Гус»), побутово-психологічний («Кандіда», «Чорна Пантера і Білий Медвідь»), романтичний та ін. У репертуарі переважали п’єси М. Куліша. У 1933 р. звинувачений у «українському буржуазному націоналізмі» та загинув у концтаборах.

Олександр Довженко (1894—1956) — український кінорежисер, письменник; один із основоположників радянської кінематографії. У 1928 р. зняв фільм «Звенигора», що приніс йому світове визнання. Під час Другої світової війни створив глибоко реалістичні твори «Перед боєм», «Мати» та кінострічки «Битва за нашу Радянську Україну», «Перемога на Правобережній Україні». У 1943 р. завершив роботу «Україна в огні». Серед його фільмів: «Арсенал», «Земля», «Щорс»; автор сценаріїв «Тарас Бульба», «Поема про море», «Зачарована Десна».

Західноукраїнські землі в міжвоєнний період

Володимир-Сергій Залозецький-Сас (1884—1965) — політичний, культурний і громадський діяч Буковини, дипломат, мистецтвознавець, меценат. Обирався до румунського парламенту як сенатор (1928—1932, 1934—1938) і делегат (1932—1934). У 1933 році як президент Міжнародного конгресу національних меншин виголосив у британському парламенті промову про штучний голод в УСРР.

Євген Коновалець (1891—1938) — активіст українського руху в Галичині. Під час Першої світової війни мобілізований до армії Австро-Угорщини, потрапив у російський полон. Під час Української революції організував Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців, який став однією з найбоєздатніших частин Армії УНР. У листопаді 1918 року Січові стрільці під його командуванням підтримали Директорію УНР у повстанні проти гетьмана П. Скоропадського, розбили гетьманські частини у Мотовилівському бою. У 1918—1919 роках командував дивізією, корпусом і групою Січових стрільців у боях проти більшовиків і денікінців, отримав звання полковника Армії УНР. Після поразки національно-визвольних змагань 1918—1921 років став одним із організаторів і керівників УВО (з 1920), у 1929 році очолив Провід ОУН. Загинув 23 травня 1938 року в Роттердамі внаслідок спецоперації НКВС СРСР.

Августин Волошин (1874—1945) — український педагог, науковець, релігійний і громадський діяч. У 1920—1930-х роках очолював народовський рух у Закарпатті. У 1938 році очолив автономний уряд Підкарпатської Русі, у березні 1939 року став президентом Карпатської України. У 1939—1945 роках був ректором Українського вільного університету у Празі. Заарештований радянськими спецслужбами, помер у в’язниці.

Василь Мудрий (1893—1966) — український громадський і політичний діяч, журналіст. У 1935 році став лідером УНДО, був обраний віцемаршалом сейму Польщі.

Україна в роки Другої світової війни

Іван Багряний (1906—1963) — український поет, прозаїк, публіцист, політичний діяч, автор роману «Тигролови».

Степан Бандера (1909—1959) — український політик, з 1929 року член ОУН, з 1933 року голова Крайової екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях. У 1939 році очолив опозицію до А. Мельника, що призвело до розколу ОУН. З 1940 року — голова Революційного проводу ОУН, ініціатор Акта відновлення Української держави. Після війни очолив Закордонні частини ОУН. Убитий агентом КДБ у Мюнхені.

Тарас Бульба (Боровець) (1908—1981) — діяч українського повстанського руху під час Другої світової війни, засновник УПА «Поліська Січ», з 16 листопада 1941 року — генерал-хорунжий. Спочатку боровся із залишками радянських підрозділів та партизанами на Волині та Поліссі за завданням німців. Проголосив «Поліську республіку» з центром у Олевську, налагодив співпрацю з ОУН(М) та гетьманцями. У 1941 році нацисти розпустили його формування, і він пішов у підпілля. У лютому-березні 1942 року організував Українську повстанську армію (з липня 1943 року — Українська народно-революційна армія), яка боролася проти німецьких окупантів. У листопаді 1943 року заарештований під час переговорів із німецькою адміністрацією та відправлений до концтабору.

Андрій Мельник (1890—1964) — український політик. У 1914—1916 роках — сотник Українських січових стрільців, потрапив у російський полон. Під час Української революції 1917—1920 років — організатор Січових стрільців, начальник штабу їх Осадного корпусу. З 1922 року — один із керівників Української військової організації, крайовий командант на західноукраїнських землях. У 1924—1928 роках перебував у політичній в’язниці. З 1938 року — голова проводу українських націоналістів, після розколу ОУН у 1940 році очолив фракцію мельниківців. У 1944 році ув’язнений у концтаборі Заксенгаузен. Після війни очолював ОУН в еміграції.

Ярослав Стецько (1968—1986) — український політичний та військовий діяч, активний діяч ОУН. З 1941 р. — перший заступник провідника ОУН(Б) С. Бандери. У 1942—1944 рр. перебував у німецькому концтаборі. Після звільнення керував Антибільшовицьким блоком народів, був головою Проводу ОУН(Б).

Роман Шухевич (1907—1950) — зі студентських років брав активну участь у національно-визвольній боротьбі. У 1925—1929 рр. — член Української Військової Організації (УВО). У 1929 р. став одним із перших членів ОУН. Тривалий час працював на посаді бойового референта в Крайовій екзекутиві ОУН. За свою діяльність був заарештований польською владою. Відомий під псевдонімом «сотник Щука». У 1938—1939 рр. став одним із організаторів і керівників «Карпатської Січі». У 1939—1940 рр. працював у Проводі ОУН на посаді референта зв’язку з українськими землями у складі СРСР. У 1940—1941 рр. входив до складу Проводу ОУН. Брав участь у Другому Великому Зборі ОУН (весна 1941 р.). Викладав на таємних курсах кадрів ОУН. Розраховуючи на допомогу Німеччини у визволенні України, Р. Шухевич став організатором і керівником Українського легіону (батальйони СС «Нахтігаль» і «Роланд»). Цей легіон брав участь у нападі Німеччини на СРСР. Після окупації України німецьке командування розпустило легіон. Антиукраїнська політика Німеччини змусила Р. Шухевича перейти від співробітництва до боротьби з німецькою окупацією. Весною 1943 р. він став військовим референтом у Проводі ОУН. У середині 1943 р. Третій надзвичайний Великий Збір ОУН обрав Р. Шухевича на посаду голови Бюро Проводу ОУН (псевдонім Тур). Восени 1943 р. став Головним командиром УПА (псевдонім генерал Тарас Чупринка). У листопаді 1943 р. ініціював і організував Конференцію поневолених народів на Волині. З 1944 р. під псевдонімом Лозовий очолював уряд (Генеральний Секретар Головної Української визвольної ради), Секретаріат військових справ, командував УПА, був Головою Проводу ОУН. На цих посадах залишався до своєї смерті. Загинув 5 березня 1950 р. під час бою з радянськими військами.

Кирило Осьмак (1890—1960) — діяч Української Центральної Ради, ОУН, Президент Української Головної визвольної ради. Борець за незалежність України у XX ст.

Іван Кожедуб (1920—1991) — льотчик-винищувач, найрезультативніший ас авіації Антигітлерівської коаліції під час Другої світової війни. На його рахунку 64 повітряні перемоги. Тричі Герой Радянського Союзу.

Олексій Берест (1921—1970) — Герой України, лейтенант Червоної армії. 30 квітня 1945 р. разом із Михайлом Єгоровим та Мелітоном Кантарією встановив прапор Перемоги на даху німецького Рейхстагу.

Амет-Хан Султан (1920—1971) — національний герой кримськотатарського народу, радянський льотчик-ас, учасник Другої світової війни. 29 червня 1945 р. за 603 бойові вильоти, 30 збитих особисто літаків противника та 19 літаків, збитих у групових боях, удостоєний звання двічі Героя Радянського Союзу. З 1947 до 1971 рр. працював льотчиком-випробувачем.

Василь Порик (1920—1944) — активний учасник руху Опору у Франції під час Другої світової війни. Відомий під псевдонімами «Базиль» та «лейтенант Громовий». Командував партизанським загоном, який боровся проти нацистських окупантів. У 1964 р. посмертно удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

Кузьма Дерев’янко (1904—1954) — український радянський військовий діяч, Герой України, генерал-лейтенант. 2 вересня 1945 р. приймав капітуляцію Японської імперії.

Олена Теліга (1907—1942) — поетеса, політична діячка. У 1932 р. вступила до ОУН. Після розколу організації підтримувала А. Мельника (ОУН(М)). У 1941 р. разом із чоловіком О. Ольжичем переїхала до Львова, а згодом у складі похідної групи ОУН — до Києва. У Києві заснувала Спілку українських письменників та редагувала літературно-мистецький додаток до газети «Українське слово» — часопис «Литаври». 7 лютого 1942 р. разом із чоловіком була заарештована нацистами та розстріляна в Бабиному Яру.

Україна в перші повоєнні роки

Олександр Богомолець (1881—1946) — академік НАНУ, патофізіолог, основоположник української школи патологічної фізіології, ендокринології та геронтології, організатор науки. Разом із колегами з Інституту клінічної фізіології винайшов сироватку для лікування ран. Основна ідея його наукових праць полягала в тому, що виникнення, перебіг і кінець захворювання залежать не лише від причини хвороби, а й від здатності організму до опору, тобто від його реактивності. На думку О. Богомольця, реактивність організму зумовлюється станом нервової системи та сполучної тканини. Він розробив вчення про фізіологічну систему сполучної тканини та багато уваги приділяв питанням старіння організму.

Сергій Лебедев (1902—1974) — учений у галузі електротехніки, розробник і конструктор першого комп’ютера в СРСР. Академік АН УРСР (з 1946 р.), академік АН СРСР (з 1953 р.).

Андрій Малишко (1912—1970) — поет, перекладач, журналіст, літературний критик, громадський діяч. Перші публікації з’явилися у журналі «Молодняк». Після демобілізації працював у редакціях газет «Радянське село», «Комсомолець України» та журналі «Молодий більшовик». У 1936 р. опублікував свою першу поетичну збірку «Батьківщина». У травні 1966 р. він відкрито протестував проти політичних арештів української інтелігенції. Автор близько 50 поетичних збірок, лібретто опер «Молода гвардія» Ю. Мейтуса та «Арсенал» Г. Майбороди (у співавторстві), а також літературно-критичних нарисів «Думки про поезію» (1959 р.) та «Слово про поета: М. Т. Рильський та його творчість» (1960 р.). Переклав твори Г. Гейне, Янки Купали та інших авторів. Пісні на тексти А. Малишка, написані композиторами Г. Майбородою, О. Білашем та іншими, здобули всенародне визнання. Його поезії перекладені багатьма мовами світу.

Максим Рильський (1895—1964) — поет, перекладач, доктор філологічних наук (1950), дійсний член АН УРСР (1943) та АН СРСР (1958). Його творчість, наукова та перекладацька діяльність, незважаючи на складні умови, відзначалася вірністю гуманістичним ідеалам та пам’яті спільників-неокласиків. Рильський став майстром строгих форм: сонета, терцин, октав, стансів, а пізніше — філософської елегії та медитативної лірики. Він також працював у жанрі ліро-епічної поеми. Попри необхідність створення злободенних творів у епоху соціалістичного реалізму, він зберіг свій поетичний хист, життєлюбний та гармонійний. Як громадський діяч Рильський захищав мову, народну творчість, культурну спадщину та підтримував молоді таланти.

Володимир Сосюра (1898—1965) — поет, перекладач, автор понад 80 видань. Його ранні збірки «Поезії» (1921) та «Червона зима» (1922) принесли популярність як співцю революційних подій. Найвідомішою поемою 1920-х років стала «Махно» (1924). Творчість Сосюри зазнавала цензури, зокрема вилучення національної символіки та проблематики.

Павло Тичина (1891—1967) — поет, державний діяч, автор «Сонячних кларнетів». У 1920-х роках він був членом «ГАРТу», але під ідеологічним тиском став прокомуністичним поетом. У 1944 році вступив до партії, був депутатом Верховної Ради УРСР (1938—1967) та Верховної Ради СРСР (1946—1962).

Володимир Філатов (1875—1956) — офтальмолог, хірург, засновник офтальмологічної школи. Автор понад 430 наукових праць, розробив метод трансплантації рогівки та впровадив тканинну терапію. Заснував «Офтальмологічний журнал» (1946) та очолював Товариство офтальмологів України.

Василь Кук (псевдоніми: Леміш, Ле, Коваль, Юрко, Ведмідь; 1913—2007) — діяч українського визвольно-революційного руху 1930–1950-х років. У 1954 році разом із дружиною У. Крюченко був заарештований співробітниками МВС УРСР. Під час допитів у Києві та Москві він зробив заяви про «політичне визнання перемоги радянської влади», хоча демонстрував переконання у відступі більшовиків від «ленінської національної політики». 14 липня 1960 року В. Кук та його дружина були звільнені від кримінальної відповідальності. 19 вересня 1960 року він зачитав на радіо звернення до українців у еміграції із закликом припинити боротьбу та визнати радянську владу. Тоді ж опубліковано його «Відкритий лист» до Ярослава Стецька, Миколи Лебедя, Степана Ленкавського, Дарії Ребет, Івана Гриньова та всіх українців за кордоном.

Йосип Сліпий (1892—1984) — рукоположений митрополитом А. Шептицьким, згодом став професором догматики та ректором духовної семінарії у Львові. Під його керівництвом семінарія перетворилася на Греко-католицьку богословську академію. Після окупації Західної України більшовиками у 1939 році Й. Сліпий був призначений наступником митрополита А. Шептицького. Під час німецької окупації (1941—1944) він відновив духовну семінарію та діяльність Богословського наукового товариства. Після повернення радянської влади Й. Сліпий був заарештований і засуджений на вісім років примусових робіт, а згодом — ще тричі, провівши у в’язницях і таборах до 1963 року. Завдяки наполяганню Папи Римського та світової громадськості він був звільнений і прибув до Рима, де відновив Львівську духовну академію (Український католицький університет), Монастир Студитів та діяльність Українського богословського товариства. 25 січня 1965 року Й. Сліпий був обраний кардиналом і патріархом УГКЦ.

Україна в умовах десталінізації

Катерина Білокур (1900—1961) — українська майстриня живопису, народна художниця УРСР (1956). Народилася в селі Богданівка (нині Яготинський район Київської області) у бідній селянській родині. Самостійно навчилася читати, писати та малювати. З 14 років працювала в поміщицьких господарствах та у заможних селян. У колгоспі керувала драматичним гуртком. Через відсутність документів про шкільну освіту не змогла отримати фахової художньої освіти. З 1940 року брала участь у обласних, республіканських та міжнародних виставках. Її творчість — глибоко національний живопис, що став оригінальним явищем у вітчизняному та світовому мистецтві. Основна тема її полотен — краса та щедрість української природи. У своїх роботах вона поєднувала художні принципи професійного станкового та народного декоративного живопису. Створила натюрморти, пейзажі, портрети родичів та знайомих, а також розробила свій жанр — пейзаж-натюрморт, де поєднувала точність зображення природи з її поетичним трактуванням. З 1950-х років займалася графікою та опанувала техніку акварельного живопису.

Левко Лук’яненко (1927—2018) — український дисидент, громадський діяч і дипломат. У 1958 році заснував Українську робітничо-селянську спілку. У 1961 році за антирадянську діяльність був засуджений до смертної кари, яку згодом замінили на ув’язнення. У 1961—1976 роках перебував у мордовських таборах. У 1977—1988 роках був повторно ув’язнений за участь у правозахисному русі, пізніше перебував на засланні в Сибіру. У 1989—1990 роках очолював виконком Української Гельсінської спілки, а у 1990—1992 роках був головою Української республіканської партії (з 1993 року — почесний голова). Автор Акта проголошення незалежності України (серпень 1991 року).

Іван Світличний (1929—1992) — один із лідерів та ідеологів національно-демократичного руху 1960—1970-х років, критик, літературознавець, поет і перекладач.

Василь Стус (1938-1985) — поет, літературознавець, публіцист, правозахисник. 4 вересня 1965 р. підтримав протест І. Дзюби проти арештів української інтелігенції, за що відрахований з аспірантури. 12 січня 1972 р. заарештований, засуджений до 5 років ув’язнення та 3 років заслання. 14 травня 1980 р. заарештований вдруге, засуджений до 10 років ув’язнення та 5 років заслання. За нього заступився академік А. Сахаров. Помер у карцері табору особливого режиму вночі 3-4 вересня 1985 р.

Алла Горська (1929-1970) — художниця і правозахисниця. У 1961-1965 рр. була співорганізаторкою та активною членкинею Клубу творчої молоді “Сучасник” — центру українського національного життя у Києві. Організовувала літературно-мистецькі вечори, Шевченківські свята.

Ліна Костенко (нар. 1930) — поетеса, культурологиня, громадська діячка. Після аварії на ЧАЕС займається збереженням спадщини Чорнобильщини та порушує проблеми “зони”. Авторка історичних творів: романів у віршах “Маруся Чурай” (1979 р.) та “Берестечко” (1999 р.), поеми-балади “Скіфська Одіссея”, “Думи про трьох братів неазовських”.

Євген Сверстюк (1928-2014) — публіцист і літературознавець, активний учасник та інтелектуальний лідер національно-демократичного руху.

Василь Симоненко (1935—1963) — український поет, прозаїк, перекладач, представник покоління «шістдесятників». За життя вийшла лише одна його збірка поезій — «Тиша і грім» (1962 рік), після чого його прийняли до Спілки письменників України. Широку популярність здобули його самвидавні вірші, в яких він критикував радянську дійсність та великодержавний шовінізм. Автор збірок «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу», «Народ мій завжди буде», дитячих книжок, нарисів, фейлетонів, рецензій та перекладів, зокрема поезій О. Блока (1963 рік). За неофіційною версією, Симоненко помер через кілька місяців після жорстокого побиття співробітниками міліції у місті Сміла. Він став символом боротьби за державну та культурну незалежність України в другій половині XX століття.

Лесь Танюк (1938—2016) — український режисер театру та кіно, театральний критик, перекладач, сценарист, представник «шістдесятників». Був президентом першого клубу творчої молоді «Сучасник», заснованого у 1960 році в Києві. Професор Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. Карпенка-Карого. Працював головним режисером Київського молодіжного театру та очолював Комісію Верховної Ради України з питань культури та духовного відродження. Засновник і голова Всеукраїнського товариства «Меморіал» імені В. Стуса (1989—2014), з 2014 року — його почесний голова.

Сергій Корольов (1907—1966) — видатний учений у галузі механіки та керування, конструктор ракетно-космічних систем. Під його керівництвом було запущено першу міжконтинентальну балістичну ракету, перший штучний супутник Землі, здійснено перший політ людини у космос та перший вихід у відкритий космос. За словами сучасників, С. Корольов першим у світі заклав основи практичної космонавтики, ставши піонером у цій галузі.

Україна в період загострення кризи радянської системи

Іван Дзюба (1931-2022) — дисидент, автор праці «Інтернаціоналізм чи русифікація?».

Петро Григоренко (1907-1987) — радянський генерал-майор, українець, правозахисник. Розчарувавшись у радянській політичній системі у 1963 р. створив “Союз боротьби за відродження ленінізму». Визначав свою діяльність як антиурядову, а не антикомуністичну. У 1964 р. засуджений, позбавлений нагород і звань. Рік провів у психіатричній лікарні за рішенням судово-психіатричної експертизи. Відстоював громадянські права кримських татар та інших депортованих народів. З 1977 р. проживав у США.

Валерій Марченко (1947-1984) — правозахисник, журналіст, перекладач, учений-сходознавець. Протестував проти переслідувань української культури. Помер у тюремній лікарні.

В’ячеслав Чорновіл (1937-1999) — дисидент, політичний і державний діяч. Співзасновник УГГ. Зазнавав переслідувань, ув’язнень. Автор книг «Лихо з розуму», «Правосуддя чи рецидиви терору». Редагував самвидавський часопис «Український вісник» (1970-1972 рр.). З 1990 р. — депутат Верховної Ради України. У 1992 р. очолив Народний рух України. Загинув в автокатастрофі.

Микола Руденко (1920-2004) — письменник, поет, філософ, громадський і політичний діяч, правозахисник, дисидент. У листопаді 1976 р. створив і очолив Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод. Заперечував теорію К. Маркса, писав листи до ЦК КПУ про помилки в управлінні суспільно-господарським життям України. Через це виключений із Компартії та Спілки письменників України. Його твори поширювалися через самвидав. Заарештований у 1977 р. Після ув’язнення та заслання у 1987 р. виїхав до США, де очолював закордонне представництво УГГ. На початку 1990-х рр. повернувся до України.

Михайло Брайчевський (1924-2001) — історик та археолог, один із засновників «Руху за перебудову». У 1966 р. видав працю «Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції», де аргументовано критикував концепт «возз’єднання братського російського та українського народів у 1654 р.». Через цю публікацію втратив роботу, а його праці перестали друкувати.

Сергій Параджанов (1924-1990) — визначний вірменський і український кінорежисер. Екранізація твору М. Коцюбинського «Тіні забутих предків» (1964 р.) принесла йому всесвітнє визнання. Один із засновників українського поетичного кіно. У 1973-1977 р. був ув’язнений.

Іван Миколайчук (1941-1987) — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Кінозірка 1960-1970-х рр. Відзначився ролями молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» здобув багато радянських та зарубіжних призів, визнаний однією з 20 найкращих картин світу. Державну Шевченківську премію отримав посмертно.

Олесь Гончар (1918-1995) — видатний український прозаїк. Навчався в Харківському технікумі журналістики та на філологічному факультеті Харківського університету. Добровольцем пішов на фронт. Автор трилогії «Прапороносці» та творів «Земля гуде», «Тронка», «Людина і зброя», «Собор», «Твоя зоря». У 1959-1971 рр. очолював Спілку письменників України. Був народним депутатом, головою Українського комітету захисту миру, членом Всесвітньої ради миру, академіком НАН України. Долучився до створення Народного руху України.

Леонід Биков (1928-1979) — український актор театру і кіно, кінорежисер, сценарист. Працював у Харківському драматичному театрі ім. Т. Шевченка та на кіностудії ім. О. Довженка (з 1969 р.). Всенародне визнання принесли кінофільми про війну — «В бій ідуть лише “старики”» і «Ати-бати, йшли солдати», за які отримав Державну премію СРСР. Зіграв близько 20 кіноролей, написав кілька сценаріїв. Його мистецтво відзначалося ліризмом, м’яким гумором, гуманізмом та добротою.

Володимир Івасюк (1949-1979) — видатний український композитор і поет. Один із основоположників української попмузики. Автор 107 пісень і 53 інструментальних творів. Світового визнання здобула пісня «Червона рута» (1970 р.). Трагічно загинув у 30 років — його тіло знайшли повішеним у Брюховецькому лісі під Львовом. Офіційна версія — самогубство, але обставини смерті досі не з’ясовані. У 2009 р. посмертно отримав звання Героя України.

Мустафа Джемілєв (нар. 1943) — один із лідерів кримськотатарського руху, правозахисник, учасник дисидентського руху СРСР, народний депутат України, уповноважений президента України з питань кримськотатарського народу. Сім разів засуджений радянською владою, провів 15 років у місцях позбавлення волі. В ув’язненні неодноразово оголошував голодування. У 1991-2013 рр. очолював Меджліс кримськотатарського народу. З 1998 р. — народний депутат України. Під час російської агресії в Криму не визнав референдум і виступив за недоторканність кордонів України, за що російська влада заборонила йому в’їзд до Росії та Криму.

Микола Амосов (1913-2002) — видатний український вчений, кардіохірург, основоположник української біокібернетики, письменник і громадський діяч. В очолюваній ним Клініці серцевої хірургії в Києві щороку проводили тисячі успішних операцій. Створював евристичні моделі особистості та суспільства. Розробив власну систему подолання старіння. Автор творів «Роздуми про здоров’я», «Думки та серце», «Записки з майбутнього», «Книга про щастя та нещастя», «Записки воєнного хірурга».

Олег Антонов (1906-1984) — уславлений авіаконструктор, створив 22 типи літаків, 52 види планерів, заснував школу конструювання.

Відновлення незалежності України

Леонід Кравчук (1934-2022) — народився на Рівненщині. Освіта: Рівненський кооперативний технікум, Київський університет; кандидат економічних наук. Працював викладачем політекономії. На партійній роботі обіймав посади завідувача ідеологічного відділу ЦК КПУ, секретаря ЦК КПУ, другого секретаря КПУ. У 1990-1991 рр. — Голова Верховної Ради України, у 1991-1994 рр. — перший Президент незалежної України, у 1994-2006 рр. — народний депутат України. Історична заслуга — уникнення кровопролиття під час здобуття незалежності. Недолік президентства — відсутність радикальних економічних реформ для подолання кризи.

Становлення України як незалежної держави

Леонід Кучма (нар. 1938) — народився на Чернігівщині. Освіта: Дніпропетровський університет. Працював у конструкторському бюро «Південне» від інженера до першого заступника генерального директора. Був технічним керівником космодрому Байконур, секретарем парткому заводу. У 1986-1991 рр. — генеральний директор ВО «Південмаш». Кандидат технічних наук, професор. У 1990 р. обраний депутатом Верховної Ради УРСР. Жовтень 1992 – вересень 1993 р. — Прем’єр-міністр України. Очолював Українську спілку промисловців і підприємців. У 1994-2004 рр. — Президент України.

Віктор Ющенко (нар. 1954) — український політик і державний діяч, голова партії «Наша Україна» (2005-2013 рр.), засновник та Голова Ради Інституту Президента «Стратегічні ініціативи». Третій Президент України (2005-2010 рр.). Був головою Національного банку України (1993-2000 рр.), прем’єр-міністром України (1999-2001 рр.), лідером Помаранчевої революції.

Леонід Каденюк (1951-2018) — український льотчик-випробувач 1-го класу, космонавт, генерал-майор авіації, перший астронавт незалежної України, народний депутат України IV скликання, Народний посол України, Герой України, Президент Аерокосмічного товариства України, радник Прем’єр-міністра та Голови Державного космічного агентства України, Почесний доктор Чернівецького Національного університету ім. Ю. Федьковича.

Любомир Гузар (1933-2017) — український релігійний діяч. З 2001 р. Голова Української греко-католицької церкви та архієпископ Львівський, кардинал Католицької церкви. У 2005 р. переніс резиденцію до Києва, став Верховним Архієпископом Києво-Галицьким. Активно брав участь у суспільному житті — давав інтерв’ю, мав авторські колонки, закликав до миру та взаємоповаги.

Творення нової України

Петро Олексійович Порошенко (нар. 26 вересня 1965 року) — одна з найвідоміших постатей сучасної української політики та бізнесу. Його діяльність охоплює як державне управління, так і масштабні підприємницькі проекти. Порошенко обіймав посаду президента України з 2014 по 2019 роки. Його президентство припало на складний період війни на сході України та початкові етапи євроінтеграції. Після завершення президентського терміну Порошенко продовжив активну політичну діяльність як народний депутат та лідер партії «Європейська Солідарність».

Володимир Зеленський (нар. 1978) — український актор, продюсер, політик, шостий президент України (з 2019 року). До політики відомий як засновник студії «Квартал 95», автор гумористичних програм та виконавець ролі в серіалі «Слуга народу», де грав «простого вчителя», який випадково стає президентом. Цей образ став основою його реальної президентської кампанії 2019 року, де він переміг із рекордними 73% голосів, пообіцявши «розірвати систему» та припинити війну.