Армія Пізньої республіки

До середини I століття до нашої ери, після декількох століть майже безперервних війн, в римській армії розвинувся професійний дух. Щорічно на службі перебувало принаймні п’ятнадцять легіонів (близько 60-70 тисяч осіб), куди набирали людей з усієї Італії на південь від річки По. Віддати військовий обов’язок зобов’язаний був кожен римський громадянин у віці від сімнадцяти до сорока п’яти років.

Добровольці зазвичай служили не менше шести років поспіль і після цього могли просити про звільнення. За законом, вони залишалися військовозобов’язаними, і їх могли призвати, але не більш ніж на шістнадцять років (в кризові часи – на двадцять). Солдати, які продовжували службу в армії понад обов’язкові шість років, становили ядро професіоналів, військова справа ставала для них повсякденним обов’язком.

Тим часом в епоху Пізньої республіки нерідко проводилися військові призови, і було б неправильно вважати, що більшість в легіоні завжди становили добровольці.

Спочатку римляни вважали військову службу найважливішим громадянським обов’язком: до неї допускалися тільки дуже заможні люди (і лише вони могли її собі дозволити)”. Однак з часом ценз значно знизився і після реформ Марія згадки про майновий ценз у джерелах зникають.

Тобто спочатку службу могли собі дозволити лише багатії, але поступово коло осіб, що допускалися до служби, розширилося за рахунок зниження майнового цензу. Після реформ Марія обмежень за майновим станом вже не було.

Спочатку служба була повністю безоплатною. Вважалося, що військова справа – обов’язок, а не робота за наймом. Але з ростом армії та збільшенням військових кампаній виникла потреба в покритті поточних витрат солдатів. Тому на початку 4 століття до н.е. було запроваджено стипендію (stipendium) – фіксовану суму для оплати особистих витрат легіонера.

За часів Полібія (160 рік до н.е.) ця стипендія становила 1/3 денарія на день, тобто 120 денаріїв на рік. З цих грошей солдат мав купувати їжу, одяг та спорядження.

У 49 році до н.е Юлій Цезар подвоїв розмір стипендії до 225 денаріїв на рік.

Структура легіону

• Чисельність. Окремий легіон налічував 4-5 тисяч осіб.
• Поділ на підрозділи. Легіон поділявся на 10 когорт. Кожна когорта складалася з 6 центурій.
• Центурії. Найменшим підрозділом була центурія, якою командував центуріон. Центуріонами призначали досвідчених солдатів.
• Командування. На чолі легіону стояло одразу 6 військових трибунів. Вони командували почергово та попарно. Трибуни призначалися щороку і не були постійно пов’язані з якимось одним легіоном.
• Бойовий порядок. У бою когорти могли вишиковуватися в 3 лінії, але траплялися й інші варіанти.

До 90 року до н.е. допоміжні війська формувалися переважно з італійських міст-союзників. Вони називалися допоміжними союзними військами.

Також і після 90 року до н.е. піхоту і кінноту набирали у провінціях та союзних царствах. Ці частини служили під командуванням власних ватажків.

Деякі загони (наприклад критські лучники чи нумідійська кіннота) могли перебувати на постійній службі у римській армії.

Загальне командування допоміжними військами здійснював римський префект.

Римський флот не мав постійного складу кораблів та екіпажів. Лише кілька суден постійно базувалися в портах Італії, решта набиралася за потреби з-поміж кораблів союзних держав Егейського та Східного Середземномор’я.

Командування такими тимчасовими ескадрами здійснював один з легатів намісника, а капітани окремих кораблів радили йому як професіонали.

Коли пірати з Кілікії почали розбій на морських шляхах, з’ясувалося, що такого непостійного флоту замало для захисту торгівлі. Тож з 70-х років до н.е. постало питання про створення регулярного військово-морського флоту Риму.

Армія у громадянських війнах 49—30 років до н. е.

Громадянська війна, що розпочалася у 49 році до н.е. між Цезарем та законним урядом Республіки, призвела до стрімкого нарощування військової потужності. Легіони, якими Цезар командував у Галлії, мали номери від V до XIV і згодом склали основу його армії. У перші місяці після вторгнення до Італії та під час свого консульства 48 року до н.е. Цезар набрав нові легіони, яким, ймовірно, присвоїв номери від I до IV (як правило, ці номери щорічно резервувалися для легіонів консулів), а також з XV приблизно по ХХХІІІ.

Перемігши Помпея, Цезар сформував ще три чи чотири легіони з його солдатів. Таким чином, до 47 року до н.е. у строю перебувало щонайменше 36-38 легіонів – майже всі вони були укомплектовані та реорганізовані за прямим наказом Цезаря. Коли його супротивники припинили активний опір, він розпустив легіони, які служили довше за інших (вони складалися з солдатів, котрі воювали з Цезарем у Галлії й вже кілька років цілком обґрунтовано просили про звільнення), та поселив їх у колоніях в Італії й північній Галлії.

Натомість були набрані нові легіони. Цезар явно мав намір тримати у залізних рукавицях римську територію, частину якої лише нещодавно було завойовано. Планувалося, що шістнадцять легіонів, передислокованих переважно з Македонії й Сирії, візьмуть участь у парфянській кампанії.

Але Провидіння розпорядилося інакше. Солдати, які перебували на службі та вийшли у відставку ветерани, більшість з яких на той час вже отримали обіцяні земельні наділи й втягнулися у нове життя, були розгнівані вбивством Цезаря. У перші місяці після його смерті кілька його прибічників, борючись за владу, залучали на свій бік розрізнені групи солдатів цезаря; багато, а можливо й всі нещодавно розпущені легіони були відновлені.

Особливе значення надавалося славному минулому цих частин, які згодом стали ядром армії тріумвірів і зробили важливий внесок у перемогу при Філіппах. Після Філіпп тріумвіри відправили у відставку ветеранів Цезаря і солдатів з масштабних наборів 49-48 років до н.е., які на той час відслужили обов’язкові шість років (всього близько 40 тисяч осіб), та надали їм земельні наділи в Італії.

З тих підрозділів, солдати яких ще не відслужили повний термін, було сформовано одинадцять легіонів; багатьом з них були присвоєні номери й назви старих частин, які здобули славу на службі в Цезаря і тріумвірів, а також частин, що брали участь у битві при Філіппах. Ці легіони стали символом і опорою влади тріумвірів як спадкоємців Цезаря.

Після морської битви при Акції 31 року до н.е. Октавіан вів перемовини з солдатами Антонія і гарантував їм земельні наділи за службу, хоча не в Італії, а у провінціях. Деякі легіони Антонія цілком перейшли на бік Октавіана.

Останній зумів об’єднати колишню армію Цезаря під своїми прапорами. Власні легіони Октавіана отримали землі у 28 колоніях Італії.

Легіони, сформовані під час громадянських війн, залишались на службі наступні століття, якщо не були розбиті у боях.

Армія та флот при Августі

До середини правління Августа кількість легіонів, що перебували на службі, досягла двадцяти восьми. Майже всі вони брали участь у громадянських війнах. Ці частини мали номери від I до XXII, причому деякі з них дублювалися, оскільки після битви при Акції до армії Октавіана приєдналися легіони Антонія. Останній легіон мав номер XXII й назву Дейотарів легіон, дане на честь Дейотара, царя Галатії. Ймовірно, цей легіон отримав свій номер до 25 року до н.е., коли Галатія увійшла до складу імперії.

Легіони були розміщені у прикордонних провінціях імперії, головним чином у тих, якими Август керував через своїх легатів. З часом, як Август приєднував нові провінції, війська просувалися вперед, щоб сприяти анексії.

Август встановив шістнадцятирічний термін служби, а потім п’ятирічне перебування у запасі. У 5 році н.е. термін було збільшено до двадцяти років обов’язкової служби й п’яти років у запасі. Також Август значно підвищив грошове утримання легіонерів.

Для фінансування армії Август запровадив військову скарбницю (aerarium militare), куди надходили кошти від спеціальних податків. Ці гроші призначалися на виплату грошових винагород ветеранам після звільнення.

Окрім легіонів, важливу роль відігравали допоміжні війська з іноземців (auxilia).

За Августа були засновані дві головні військово-морські бази — в Мізені та Равенні. Загальна чисельність флотів оцінюється приблизно у 15-20 тисяч осіб та 75-100 кораблів. Ескадри патрулювали Середземне море.

В Римі Август заснував гвардію преторіанців з 9, а пізніше 12 когорт. Також були створені 3 міські когорти. Ці війська забезпечували внутрішню безпеку та підтримку влади імператора.

Отже, за Августа армія набула сталого характеру, були чітко визначені її структура, чисельність, умови та терміни служби. Разом з тим армія та флот залишалися головною опорою імператорської влади.

Армія і флот при Юліях-Клавдіях

У кінці правління Августа Імперія відмовилася від експансіоністської політики – розпочався період мирного розвитку. Більша частина військ розташовувалася уздовж зовнішніх кордонів імперії та вирішувала завдання зміцнення римської влади. Спочатку великі військові сили були зосереджені у стратегічних прикордонних пунктах для подальших завоювань, але згодом стали більш рівномірно розосереджуватися.

Тимчасові табори поступово перетворювалися на постійні. Роль армії дедалі більше зводилася до оборони та охорони підконтрольних Риму територій від зовнішніх вторгнень. В результаті наприкінці I століття розпочалося спорудження прикордонних укріплень, що на деяких ділянках утворювали чітку демаркаційну лінію між повністю підкореними римлянами землями та незалежними племенами.

З часом легіони ставали все менш мобільними та втрачали бойовий дух в умовах тривалого миру. Їх широко залучали для підтримання внутрішньої безпеки у провінціях, а також для будівництва та інших робіт. Присутність військ впливала на економіку регіонів. Ветерани отримували земельні ділянки у колоніях по закінченні служби.

У допоміжних військах з іноземців за Клавдія була введена система заохочень, зокрема надання громадянства за 25 років служби. Це стимулювало вступ на службу та поширення громадянства у провінціях.

У військово-морському флоті були визначені єдині терміни служби та заохочення для моряків. З’явилися невеликі ескадри для патрулювання узбережжя окремих провінцій та морів.

Отже, за Юліїв-Клавдіїв остаточно сформувалася структура армії та флоту Імперії. Їх роль зводилася переважно до охорони кордонів, підтримання внутрішнього порядку та зміцнення імператорської влади у провінціях.

Римська армія у 70 р. н. е

У 69-70 роках армії північних та східних провінцій Імперії воювали одна проти одної під час громадянської війни за владу. Легіонери застосували свій бойовий досвід, проти таких самих добре озброєних і навчених легіонерів.

Для пересічних римлян війська 69-70 років мало чим відрізнялися від армії часів Юлія Цезаря – та сама зброя і тактика, бойові орли і горді назви легіонів. Проте насправді багато що змінилося.

Якщо раніше легіони складалися з італіків, то тепер – переважно з провінціалів. Вони були вірні імператору, адже саме від нього залежали їх платня та добробут їхніх рідних земель. Рим сприймався ними як місто, що його треба захищати, але більшість солдатів ніколи там не бували.

Лише преторіанські та міські когорти як і раніше комплектувалися з італіків. Імператор мав підтримувати тісний зв’язок з армією, інакше ризикував втратити її підтримку, як це сталося з Нероном.

У 69 році вторгнення військ Вітеллія здалося мешканцям Північної Італії навалою варварів. У битві при Кремоні вирішальну роль відіграв момент, коли солдати одного з сирійських легіонів повернулися вітати схід сонця, що налякало стомлених солдатів Вітеллія. Це свідчило про східне походження багатьох легіонерів, які тривалий час стояли на Сході.

Отже, до 70 року склад армії суттєво змінився. Легіони представляли інтереси не Риму, а певних регіонів імперії та особисто імператора. Від його мудрості та уваги до армії залежав мир у державі.