Скіфи – давній кочовий іраномовний народ, який населяв територію сучасної України у VII—III ст. до н. е. (на території Криму залишки скіфів проіснували тут до III-IV століть н.е).
Греки називали їх скіфами (Σκύϑαι), хоча вони самі себе називали “сколотами”.
Скіфи прийшли в Україну у 7 столітті до н.е., перейшовши Кавказькі гори. Вони захопили землі кіммерійців, частково витіснили їх до Малої Азії, а решту асимілювали. Так скіфи стали домінуючою силою у степах та лісостепах на північ від Чорного моря. Геродот називав ці землі Великою Скіфією.
Протягом 4 століть скіфи пережили період розквіту та занепаду. Про них писали грецькі (зокрема Геродот) та римські автори. Також про скіфів свідчать археологічні знахідки.
Походження скіфів
Походження скіфів оточене багатьма загадками. У писемних джерелах найбільш ранні згадки про цей кочовий народ з’являються в ассирійських текстах 7 століття до н.е. Але звідки саме прийшли скіфи й коли розпочалась їхня міграція на захід – це питання досі викликає суперечки серед вчених.
Згідно з Геродотом, скіфи були витіснені з Азії войовничим племенем масагетів і перетнули річку Аракс (Волгу), аби осісти на землях кіммерійців північніше Кавказу. Отже, Геродот вказує на походження скіфів з глибин Азії.
Проте археологічні знахідки останніх десятиліть пролили нове світло на цю загадку. З’ясувалося, що попередники скіфської культури мешкали у степах Центральної Азії – у басейні річки Єнісей, на Алтаї та у Східному Казахстані. Починаючи з 9 століття до н.е. клімат там ставав все більш посушливим і холодним, що змусило кочові племена шукати кращі пасовиська, рухаючись на захід вздовж Великого степового шляху.
Цей процес отримав новий імпульс у 8-7 століттях до н.е. Масовий наплив скіфських племен до Передкавказзя та Північного Причорномор’я врешті призвів до витіснення звідти кіммерійців та захоплення скіфами степів між Дніпром і Дунаєм.
Отже, більшість дослідників сходяться на думці, що прабатьківщиною скіфів були степи Центральної Азії. Звідти протягом кількох століть відбувалась їхня міграція в західному та південно-західному напрямках під тиском несприятливих кліматичних умов. Цей процес зрештою призвів до формування скіфських племен, які згадуються в ассирійських та грецьких джерелах, та створення ними в 7 столітті до н.е. величезної держави від нижнього Дунаю до Дону.
Прихід скіфів до північного Причорномор’я
Після тривалої міграції з глибин Азії скіфи у 8-7 століттях до н.е. прибули до Причорноморських і Приазовських степів. Тут вони зіткнулися з племенами кіммерійців, які раніше заселяли ці землі. За свідченнями античних авторів, скіфи витіснили кіммерійців у Малу Азію.
Освоюючи Північне Причорномор’я, кочовики-скіфи також зіштовхнулися з осілим населенням лісостепової смуги. Це були переважно землеробські племена, що мешкали у городищах і не мали достатньої військової потуги протистояти кочівникам.
Наприкінці 7 століття до н.е. на північних берегах Чорного моря почали виникати грецькі колонії. Першою з них був Борисфен (сучасна Ольвія) біля гирла Дніпра. Згодом з’явилися Пантікапей, Феодосія, Тіра та інші. Греки шукали тут зручні гавані й торгові шляхи.
Грецькі міста-колонії незабаром перетворилися на великі економічні (виробничо-торговельні) центри й відіграли величезну роль в економічному і культурному розвитку скіфських племен.
Після того, як наприкінці 7 століття до н.е. скіфів витіснили з Близького Сходу, вони перенесли свій політичний центр до Причорноморського регіону. Військова активність скіфів поширилася на величезні території.
Поступово, в результаті цих процесів, скіфські племена, що мешкали в Причорноморському регіоні між річками Дон та Нижній Дунай, об’єдналися в “протодержавне” утворення, яке Геродот називав “Скіфією”. Безсумнівно, що воно складалося як з етнічних скіфів, так і з підкорених місцевих народів, зокрема осілих племен лісостепу, котрі були політично та культурно підпорядковані скіфам.
Це утворення являло собою своєрідну племінну федерацію. Влада знаходилася в руках скіфських “царів” – місцевих правителів, які, ймовірно, визнавали зверхність лідера найсильнішого політично племені. Складна соціально-політична структура Скіфії, вірогідно, і мав на увазі Геродот, коли писав про “царських скіфів”, які “вважають інших скіфів своїми рабами”, а також про “кочових”, “землеробських” та “орних” скіфів, що мешкали в різних регіонах Скіфії.
Політичним центром Скіфії, а водночас і міфічною землею Герр, де ховали скіфських царів, був басейн Нижнього Дніпра.
Економіка скіфів
Економіка скіфів базувалась на кочовому та напівкочовому тваринництві (коні, велика рогата худоба, вівці). Багатство, особливо у випадку скіфської знаті, наживалося у війнах та грабіжницьких набігах і через работоргівлю з греками навколо Чорного моря. Скіфи також контролювали торгівлю зерном, яке греки імпортували із землеробських регіонів лісостепу.
З грецьких колоній скіфи привозили величезну кількість вина, яке перевозилося в амфорах. На великий подив греків, скіфи пили його без води. Також високо цінували грецький посуд, металеві ритуальні судини, інколи зроблені з дорогоцінних металів, багаті прикраси та ювелірні вироби – часто справжні шедеври грецького ремесла.
Скіфська культура
Між кочовою “варварською” цивілізацією та грецької цивілізації існували певні культурні феномени, що підтверджували тісне співіснування двох елементів. Це виявлялося у специфічному греко-скіфському декоративному стилі металевих виробів, посуду, прикрас та зброї, виготовлених грецькими майстрами для скіфів.
Цей стиль поєднував зооморфні риси, характерні для скіфського сакрально-магічного світу, з міфологічними сценами та розповідями про життя простих смертних у типових ситуаціях та обставинах.
Багато шедеврів, наприклад, знаменита чаша з кургану Куль-Оба (скіфський царський курган, біля села Куль-Оба, недалеко від Керчі.), золота пектораль з Товстої Могили та золотий гребінь з Солохи, є чудовим іконографічним джерелом, що висвітлює скіфські звичаї, поведінку та зовнішній вигляд.
Єдність скіфської культури виявляється у характерній “тріаді”, яка включає: по-перше, спільний стиль декоративного мистецтва з домінуванням зооморфних мотивів; по-друге, однаковий спосіб запрягання та вуздечки коней; і по-третє, традиційну скіфську зброю – насамперед луки та стріли.
Царські кургани
Найбільш характерною рисою скіфської культури є кургани. Багато з поховань належать еліті. Всього відомо близько 3000 курганів. Кількість курганів варіюється з часом.
Більшість курганів, близько 2000, датуються класичним періодом скіфської культури, особливо 4 століттям до н.е., і зосереджені на обох берегах нижнього Дніпра. Саме тут Геродот розташовував Герри – місце поховання скіфських царів поблизу Азовського моря та Криму.
Політична та економічна стабілізація в Причорноморському регіоні протягом 5 та більшої частини 4 століття до н.е. сприяла економічному розшаруванню Скіфії. Найбагатші «царські» кургани скіфської знаті датуються саме цим періодом. Вони є справжніми «степовими пірамідами» — поховальними святилищами скіфських володарів.
Правителі були поховані з величезною кількістю похоронних дарів та зі спеціально принесеними в жертву слугами. Кам’яні стели із зображенням озброєних чоловіків, встановлені на вершині курганів, уособлювали образ царя-воїна та міфічного пращура.
Основною рисою цих гробниць є земляний насип заввишки 3-21 м та діаметром 30-350 м. Ще одна характерна риса – кам’яна камера та дромос (шлях або коридор, в поховальну камерну гробницю або під курганом), що веде до неї; передкамери зустрічались рідко.
Камери, як правило, були прямокутними зі склепінчастою кам’яною стелею. Камери були дуже великими, їх висота становила 4-14 м. Деякі гробниці мали кілька камер.
Більшість курганів були пограбовані в античності, але найбагатші недоторкані містили десятки золотих і срібних предметів, амфори та розкішний грецький посуд. Іноді з господарями ховали коней та рабів.
Бойова майстерність скіфів
Саме майстерне володіння луком у поєднанні з верховою їздою без сідел, здатністю влучно стріляти на скаку зробили скіфів грізними та непереможними воїнами. Їхня бойова тактика ґрунтувалася на маневреності та раптовості. Загони скіфів блискавично атакували ворога, виснажуючи його, а потім так само швидко розсіювалися, уникаючи прямого зіткнення. Це робило скіфів небезпечним противником навіть для наймогутніших держав того часу.
Безсумнівно, найбільшу військову та політичну перемогу скіфи здобули, розбивши потужне військо перського царя Дарія I Гістаспа у 520-х роках до н.е. Зіткнувшись із цим могутнім супротивником, скіфи застосували партизанську тактику, заманюючи ворога у глиб степу, знищуючи невеликі загони та перерізаючи ланцюги постачання. Зрештою принижений Дарій змушений був відступити за Дунай із розгромленими рештками війська. Ця перемога зробила скіфів “непереможними” в очах сучасників.
Невдовзі, у 496 р. до н.е., скіфи здійснили похід до Фракійського Херсонесу.
Фракія й скіфи
Цей напрямок скіфської політики тривав протягом 5 століття до н.е., коли Скіфія вступила у тісніші відносини (як мирні, так і воєнні) з фракійською державою одрисів. Вона розташовувалась на території сучасної південно-східної Болгарії. Ці зв’язки були особливо міцними (і підкріплені династичними союзами) приблизно в середині 5 століття до н.е., за часів правління Сіталка, котрий вивів одрисів на пік могутності.
Занепад Скіфії
Однак у другій половині IV століття до н.е. декілька чинників спричинили кризу. Розвиток посушливого і теплого клімату, а також надмірна експлуатація степових пасовищ величезними чередами, знову спровокували міграцію. В результаті цих змін, з другої половини IV століття до н.е., племена савроматів і сарматів з Центрально-Азійських степів почали переходити річку Дон і загрожувати скіфським територіям.
Одночасно на півдні Європи зросла могутність Македонії, яка змінила світовий політичний устрій. У цей період правив один з найвидатніших скіфських правителів – цар Атей (помер 339 до н.е.), відмінний воїн та досвідчений лідер, який, за переказами, правив усією Скіфією. Він воював з Філіппом II Македонським (359-336 до н.е.), але скіфи зазнали нищівної поразки, а постарілий цар (йому було понад 90 років) загинув у битві.
Згодом скіфи зазнали ще однієї поразки у 313 році до н.е. від фракійського правителя Лісімаха, одного з діадохів Олександра Македонського. Також все більшої загрози становили сарматські племена, що насувалися зі сходу.
В результаті протягом 3 століття до н.е. територія Скіфії скоротилася до Кримських степів, де утворилася нова скіфська держава зі столицею в місті Неаполь Скіфський. Протягом 2 століття до н.е. вона ще відігравала певну політичну роль, борючись за виживання з Херсонесом, сарматами та в кінці – з Понтійським царством Мітрідата VI Евпатора (120-63 до н.е.).
Зрештою наплив сарматських кочовиків у Крим призвів до змішування обох елементів.
Залишки скіфів проіснували тут до III-IV століть н.е., поки на арену не вийшли германські племена готів. Неаполь проіснував до другої половини ІІІ ст. н. е. і був знищений готами. Скіфи остаточно втратили свою самостійність та етнічну своєрідність
Джерела:
- Б. М. Мозолевський “Етнічна географія Скіфії” 2005 рік
- Ancient Europe 8000 B.C.–A.D. 1000: Encyclopedia of the Barbarian World, Peter Bogucki and Pam J. Crabtree
- Cunliffe B. – The Scythians. Nomad Warriors of the Steppe – 2019