Всі чули розмови про європейський вибір України. Одначе сьогоднішні наші дискусії довкола цивілізаційних орієнтирів України, що існує між Сходом і Заходом, не є чимось екстраординарним, не є чимось новим. Звернуся до деяких прикладів.
«Козаки хочуть бути собі Голландією чи Швейцарією» ці слова написав у 1658 році один впливовий польський політик, коментуючи концепцію українсько-польської угоди, що її запропонував Гетьман Іван Виговський і прозахідні сили в його уряді.
А що ж вони пропонували? Щоб польський король Ян Казимир визнав існування нового державного утворення – Великого князівства Руського. Це князівство на правах автономної частини мало приєднатися до Польсько-Литовської Федерації. І це мало на меті стримати агресивність Москви, відвернути османську загрозу, перетворити Україну в потужний фактор європейської системи безпеки.
На переговорах під Гадячем поляки у 1658 році погодилися з цими пропозиціями України. Однак же цей успіх був тимчасовим. Імперський синдром мала не лише Росія, а й Польща. Сейм не погодився з тим, що Україна стане рівноправним суб’єктом Федерації.
Зміни Гадяцької угоди, запропоновані поляками, фактично позбавили Україну шансу увійти до кола європейських держав. Натомість вона опинилась під жорстким впливом Сходу. Виговський склав повноваження, а нова угода з царем у 1659 році призвела до втрат Україною суверенітету дуже надовго.
Цей приклад, що засвідчував існування України на межі двох світів, двох різно спрямованих колонізаційних потоків, по-своєму трактував Михайло Грушевський. Добрий знавець минулого України він вважав, що, цитую, «в порівнянні з народом великоруським, український виявляється народом західної культури».
Грушевський обстоював цю думку не лише теоретично, а й практично. На чолі Української Центральної Ради він, вже як політик, прагнув надати європейському вибору України практичних форм. Розпочавши з обстоювання автономії України в межах Росії, переживши незалежницькі ілюзії, Грушевський закінчив спробою легітимізувати свій європейський вибір зверненням до німецької військової сили.
Те, що трапилось далі, відомо. Не лише Михайло Грушевський, а і його наступник Павло Скоропадський, за ним лідери директорій Української Народної Республіки, а вони, поза сумнівом, були прибічниками європейського вибору, так от всі вони перетворилися на політичних аутсайдерів, які об’єктивно посилили залежність України від Росії.
Цього разу від Росії комунізованої, яка послідовно від Леніна до Черненка реалізувала політику євразійської автаркії, того, як визначив один філософ, жовтневого націоналізму, що знищив ідеї не лише європеїзму, а й навіть націонал-комунізму в Україні.
Після постання незалежності України у 1991 році, її європейському вибору заважала і заважає сегментованість правлячої еліти, різноспрямованість зовнішніх орієнтацій і окремих частин.
Одні виступають за те, щоб Україна мала якомога менший вплив як Заходу, так і Сходу. В сенсі, геополітичному і військовому ця орієнтація передбачає постійний нейтралітет і позаблоковість.
Інші виступають за західну орієнтацію, за повернення до перерваної традиції.
Ну і нарешті треті обстоюють блокування з Росією і навіть інтеграцію з нею.
Я не буду абсолютизувати жодну з цих міфологем, євроінтеграція не самоціль, головне досягти в Україні європейського рівня і якості життя.
Джерело: 22.01.2013 р. Мить історії. Юрій Шаповал