Вступ
Греки з’явилися на території сучасного Афганістану та Пакистану ще за часів Ахеменідської держави. Деякі з них були колоністами, яких перси поселили у східних сатрапіях. Інші опинилися там як засланці чи найманці в перському війську. Після походів Александра Македонського кількість греків у регіоні значно збільшилася. Він заснував низку міст, куди переселив грецьких і македонських колоністів.
Після смерті Александра та розпаду його імперії Бактрія перейшла під контроль держави Селевкідів. Однак греки цих земель не бажали коритися новим господарям. За правління Діодота І в середині III ст. до н.е. вони повстали й проголосили незалежність Бактрійського царства.
Протягом майже двохсот років Бактрія та прилеглі території перебували під владою грецьких династій Діодотідів, Євтидемідів та інших. Греко-бактрійські царі вели численні війни між собою за владу та землі, а також відбивали напади кочових племен. З часом вони розширили свої володіння далеко на південь від Гіндукушу, підкоривши частину території сучасного Пакистану та північної Індії.
Попри внутрішні чвари, Греко-бактрійське царство проіснувало до середини II ст. до н.е. Його економіка базувалася на торгівлі та ремеслах. З часом греки інтегрувалися в місцеве суспільство – прийняли індійські звичаї, релігії, мову. Вони зробили вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва Центральної й Південної Азії. Але врешті-решт були поглинуті іншими народами цього регіону.
Перші правителі
Діодот I був першим царем незалежної Греко-Бактрійської держави. Він підняв повстання проти Селевкідів приблизно у 256 р. до н.е., коли був сатрапом Бактрії. Його син Діодот II успадкував владу, але незабаром був убитий Евтідемом I.
Діодоти карбували золоті та срібні монети із зображенням Зевса, а також мідні монети з Афіною, Артемідою та Гермесом. Діодот I зображений літньою людиною, а Діодот II — молодим. Монети карбувалися в Бактрі.
Діодоти контролювали Согдіану і Маргіану. Парфяни уклали союз з Діодотом II після смерті Діодота I. Про життя Діодотів відомо небагато. Вони намагалися зберегти свою незалежність від Селевкідів.
Евтідем I прийшов до влади після вбивства Діодота II. Він походив з міста Магнесія і спочатку був сатрапом Маргіани. Коли Деметрій I розширював свої володіння на півдні, Евтідем захопив владу на півночі. Його сини Евтідем II та Деметрій I були співправителями батька.
Антіох III воював проти Евтідема I, але зрештою визнав його царем Бактрії. Евтідем розширив свої володіння на захід, а також на північ від Окса (Амудар’ї), щоб протистояти загрозі з боку кочових племен. В економіці Евтідеміди спиралися на торгівлю та ремесла.
Отже, Діодот I та Евтідем I заклали основи незалежної Греко-Бактрійської держави. Їхні сини успадкували владу, але не змогли зберегти єдність царства. Поступово Бактрія розпалася на декілька ворогуючих царств під орудою грецьких та македонських династій.
Менандр
Менандр був одним з найвидатніших правителів Греко-Бактрійського царства. Він прийшов до влади приблизно в 155 році до н.е. після смерті Євкратида I. Ймовірно Менандр був одружений на Агафоклеї – доньці або сестрі попереднього царя Агафокла. Спочатку Менандр був сатрапом Паропамісад або Арахосії.
За часів Менандра греки досягли найбільшої могутності в Індії. Його царство охоплювало територію від Кабула до Чандігарха і від річки Сват до Кандагара. Менандр завоював Таксилу, а його загони сягали навіть долини Гангу. Він мав численне військо та розгалужену адміністрацію. Серед його сановників були як греки, так і місцеві урядовці.
Економіка царства Менандра ґрунтувалася на торгівлі та грошовому обігу. На його монетах карбувалися зображення грецьких богів разом з індійськими написами. Менандр сам був послідовником буддизму, про що свідчить буддистський символ дхармачакри на одному з типів його монет.
Менандр помер близько 130 року до н.е., передавши владу синові Стратону I. Його ім’я збереглося в індійських джерелах як цар Мілінда. За переказами, наприкінці життя Менандр пішов у ченці. Його численні монети, поширені в Південній Азії, свідчать про могутність царя та економічний розквіт його держави. Тож Менандра по праву вважають найславетнішим з греко-бактрійських правителів.
Спадкоємці Менандра
Після смерті Менандра близько 130 року до н.е. Греко-Бактрійське царство поступово занепадає. Протягом наступного століття відомо понад 20 царів, які карбували власні монети. Їхні імена не згадуються в античних джерелах. Влада цих правителів була нетривкою – в середньому 5-6 років. Вони належали до різних династій і постійно ворогували між собою.
Син і спадкоємець Менандра Стратон I був ще неповнолітнім. Тому спочатку країною правила регентша – вдова царя Агафоклея. Вона карбувала монети зі своїм зображенням. Мабуть, деякі можновладці, зокрема Аполлодот I, були невдоволені її регентством і підбурювали заколоти.
Після смерті Менандра його царство розпалося. У різних регіонах утворилися незалежні володіння Антімаха II, Зоїла I, Лісія та інших. Одним з найуспішніших самозванців був Антіалкід. Він захопив Таксилу і навіть відряджав посла Геліодора до одного з царів Центральної Індії.
Останньою спробою об’єднати греків був союз Гермея та Калліопи. Але до середини I ст. до н.е. їхні володіння захопили кочові племена юечжі, саки та тохари. Греко-Бактрійське царство припинило існування. Частина греків загинула або мігрувала на батьківщину. Інші асимілювалися з місцевим населенням.
Отже, спадкоємці Менандра втратили більшість його завоювань в Індії. Вони вели запеклі міжусобиці за владу і не змогли протистояти навалі кочівників. До середини I ст. до н.е. Греко-Бактрійське царство припинило існування, а греки злилися з місцевим населенням.
Висновок
Греко-Бактрійське царство виникло не внаслідок завоювань, як держава Александра Македонського, а в результаті повстання грецьких колоністів на чолі з Діодотом проти влади Селевкідів. Воно постійно розтиналося внутрішніми чварами за владу та території.
Це була не монолітна династична держава на кшталт селевкідської чи птолемеївської. В її межах якимось чином вдавалося співіснувати пов’язаним і непов’язаним одна з одною родини, законним спадкоємцям і узурпаторам, які незмінно ворогували між собою. Історія цієї держави являла собою історію постійних конфліктів і зміни влади. Жодного разу за майже дві сотні років вона не об’єднувалася під владою одного царя чи хоча б однієї династичної групи.
До складу Греко-Бактрійського царства входили ті східні регіони, де Олександр зіткнувся з найбільш сильним опором, і де він вів найважчі битви та знищив більше людей, ніж на Заході. Попри внутрішні чвари й постійні зміни влади, ця «складена» держава змогла проіснувати досить довго, при цьому зберігаючи свою неповторну ідентичність. Насамперед це було зумовлено немалою військовою могутністю та міцним економічним контролем, які забезпечували, відповідно, безпеку та добробут населення.
В той час як питання військової стратегії та державного управління вирішувалися правителями у власному вузькому колі, економічна і політична структура держави передбачала участь і представників місцевої еліти, а система суспільних відносин і позитивне ставлення до місцевих релігій дозволило настільки скоротити розрив між правителями і їх підданими, що врешті-решт вони злилися воєдино.
Економіка Греко-Бактрійського царства базувалася на торгівлі та грошовому обігу. Греки карбували власні монети, на яких поєднувалися зображення еллінських богів та написи місцевими мовами.
Тривала взаємодія з народами й культурами цього регіону зробила бактрійських та індійських греків частиною місцевого середовища. Вони зберігали свою ідентичність так довго, як могли, але потім були поглинуті «плавильним казаном» Південної Азії. Вони інтегрувалися в індійську кастову систему, ставали буддистами й індуїстами, вправними ремісниками й архітекторами, приймали індійські імена і титули, писали індійськими літерами та мовами. В рамках цього процесу вони не лише засвоювали багато ідей та інститутів іранського й індійського походження, але й самі зробили чималий внесок в різні аспекти життя і культури Південної Азії, зокрема в образотворче мистецтво й іконографію, літературу і драму, астрономію та календарну систему.
Хоча літературні та історичні джерела, як індійські, так і західні, дають нам не дуже багато інформації, археологічні знахідки виявилися пліднішими, особливо відкриття під час нещодавніх, але так і не завершених розкопок в Ай-Ханум. Завдяки їм ми можемо отримати принаймні найзагальніше уявлення про взаємодію Заходу і Сходу на території Бактрії. Серед громадських будівель в Ай-Ханум ми знаходимо не лише типово грецькі споруди на кшталт гімнасію і театру (хоча і з певним східним нальотом), але й палаци, зведені за перськими зразками (хоча і з деякими греко-бактрійськими елементами).
Якщо планування приватних будинків і пласкі дахи будівель були типово східними і зовсім не еллінськими, то використання декоративної теракоти надавало їм грецького вигляду, так само як і циліндричні кам’яні колони та прямокутні пілястри. Водночас місцеві жителі приділяли велику увагу своїм розкішним ванним кімнатам, чого греки зазвичай не робили. Хоча ай-ханумський гімнасій був прикрашений зображеннями Гермеса і Геракла за грецькою традицією, церемонії, які відбувалися в храмах, були нееллінськими. Так само, хоча до нас дійшов ряд грецьких написів на камені і копій папірусних манускриптів, а на вазах, знайдених у так званій «Скарбниці», також є грецькі надписи, не можна не помітити і досить широке використання арамейського письма, а також брахмі і кхароштхі.
Серед жителів міста (включаючи посадових осіб) були не лише греки і македоняни, але, як ми вже згадували вище, люди іранського та іншого походження. У місцевому мистецтві помітно також безліч прикладів як грецьких, так і іранських, індійських і центральноазійських традицій.
Хоча основні елементи зображень божеств залишалися в основному грецькими, майстри, які їх виготовляли, були знайомі і з місцевими канонами і практиками, а також упроваджували різні нововведення в техніку виконання, які дуже рідко зустрічалися в самій Греції.
Отже, грецька держава в Бактрії та Індії, незважаючи на внутрішні негаразди, проіснувала понад два століття. Її правителі взаємодіяли з місцевими елітами, адаптувалися до східних звичаїв і культур, внесли вагомий внесок у розвиток регіону. Зрештою вони розчинилися серед населення Південної Азії, залишивши після себе багату культурну спадщину.