Вступ. Хто такі слов’яни та звідки вони з’явилися
Слов’яни – це велика група споріднених між собою народів, що проживають переважно у Східній Європі. На сьогодні слов’янські мови є рідними приблизно для 250-300 мільйонів людей
Проте питання походження слов’ян досі остаточно не з’ясоване. У науковій літературі існують різні, часто суперечливі теорії щодо їхньої прабатьківщини та етногенезу.
Науковці намагалися локалізувати прабатьківщину слов’ян, використовуючи лінгвістичні, історичні та археологічні аргументи. Були висунуті гіпотези про розташування прабатьківщини у різних регіонах Європи – від Ельби до Уралу. Проте консенсусу досі не досягнуто.
Археологічні та лінгвістичні дані дозволяють віднести формування слов’янських мов та культур приблизно до рубежу н.е. – першої половини I тисячоліття н.е. У V-VI століттях вони розпочали активну міграцію та розселення територією Європи.
Отже, розгляньмо, що саме відомо про цей таємничий народ, який раптово з’явився на історичній арені й за короткий час заселив величезні простори континенту.
Перші згадки про слов’ян в писемних джерелах
Перша відома нам згадка про слов’ян міститься у творі візантійського історика Прокопія Кесарійського “Таємна історія”. Він зазначає, що за часів імператора Юстиніана I (527-565 рр.) склавини й анти щороку нападали на Іллірію та Фракію, спустошуючи ці римські провінції.
Докладніше Прокопій описує зовнішність та звичаї слов’ян у своїй праці “Про війни”. За його словами, це були високі та сильні люди зі смаглявою шкірою та рудим волоссям. Вони вели примітивний спосіб життя, мешкали у жалюгідних хатинах, не мали єдиного володаря, а жили за принципом демократії.
Інший візантійський автор, Псевдо-Маврикій у своєму трактаті “Стратегікон” описує слов’ян як дуже численний народ, який, однак неорганізований та недисциплінований народ, який не дозволяє завоювати себе чи звернути у рабство. Він також відзначає їх витривалість та здатність пристосовуватися до складних умов існування. Вони жили серед лісів, річок, боліт та заболочених територій, куди було важко проникнути
Отже, перші писемні свідчення характеризують слов’ян як етнічну спільноту, що раптово з’явилася на кордонах Візантійської імперії у VI столітті. Проте їхнє конкретне походження та попередня історія залишаються невідомими.
Гіпотези щодо прабатьківщини слов’ян
Лінгвістичні аргументи
Лінгвісти, досліджуючи проблему походження слов’ян, спираються на гіпотезу про існування протослов’янської мови, від якої пізніше в процесі розселення утворилися окремі слов’янські мови та діалекти. Вважається, що передувала протослов’янській мові балто-слов’янська мовна спільність.
Надзвичайно тісний зв’язок слов’янських і балтійських мов очевидний. Проте дослідники не можуть дійти згоди щодо часу розпаду цієї спільності. Одні вважають, що балто-слов’янська єдність існувала ще у II тисячолітті до н.е. Інші ж стверджують, що тісний зв’язок обох мовних груп свідчить радше про територіальну близькість двох народів і датують розпад спільності набагато пізнішим часом.
Дослідники намагалися визначити регіон виникнення протослов’янської мови на підставі топоніміки, гідронімів та назв рослин і тварин на величезних територіях Європи. Проте консенсусу в цьому питанні так і не було досягнуто. Лінгвістичні аргументи не змогли переконливо локалізувати прабатьківщину слов’янських народів.
Писемні джерела
Писемні згадки про слов’ян з’являються порівняно пізно, лише з часів Великого переселення народів. Тому використання історичних текстів для визначення їхньої прабатьківщини є досить проблематичним. Проте були зроблені спроби ототожнити зі слов’янами деякі етноніми, відомі з праць Плінія, Птолемея та Тацита.
Особливу увагу дослідники приділяли венедам/венетам, яких пов’язували зі слов’янами. На підставі даних Плінія та Птолемея локалізували венедів на території сучасної Польщі та західної України. Проте інші вчені стверджували, що ці автори писали про два різних племені – венедів та венетів.
Тацит у I столітті локалізував венетів у лісостеповій та лісовій зоні Східної Європи.
Згідно з даними готського історика Йордана у VI столітті, венети, яких ототожнюють зі слов’янами, мешкали на північ від Карпатських гір між верхів’ями Вісли, Дніпра та Дунаю. Це узгоджується з інформацією Тацита про венетів та Птолемея про ставанів.
Водночас анонімний автор Равеннської космографії VII століття локалізує прабатьківщину слов’ян у Скіфії, тобто у степовій зоні Східної Європи. Це в цілому відповідає гіпотезам про розташування венетів чи ставанів на території сучасної України.
Проте всі ці відомості є фрагментарними й не дозволяють зробити однозначний висновок щодо локалізації прабатьківщини слов’ян. Тому це питання залишається предметом наукових дискусій і досі.
Археологічні культури, пов’язані зі слов’янами
Археологи неодноразово намагалися пов’язати певні археологічні культури безпосередньо зі слов’янами та їхньою прабатьківщиною. Проте етнічна інтерпретація матеріальних решток минулого є досить складною та неоднозначною проблемою.
Тривалий час Лужицьку культуру бронзової та ранньої залізної діб, поширену на території Центральної Європи, пов’язували з праслов’янами. Проте сучасні дослідження спростували цю теорію.
Більш обґрунтованими є припущення про зв’язок праслов’ян з археологічними старожитностями Подніпров’я та Подністров’я в I тис. до н.е. – I тис. н.е. Йдеться про Зарубинецьку, Київську та Колочинську культури. Вони демонструють певну спадкоємність та еволюцію.
На цій основі можна припустити що праслов’яни або їхні предки в кінці античності мешкали у лісовій смузі басейну середнього та верхнього Дніпра. Там у II ст. до н.е. – V ст. н.е. існували Зарубинецька та Київська археологічні культури.
Наприкінці IV – початку V ст. ці культури зазнали змін під тиском гунів, що призвело до певної культурної уніфікації праслов’ян та їх експансії на південь у Причорноморські степи. В цей час у межиріччі Дністра та Прута формується окрема слов’янська гілка, в етногенезі якої взяли участь також германські та сарматські племена.
Тобто переселення праслов’ян у цей регіон було зумовлене як внутрішнім розвитком їхніх культур, так і зовнішнім тиском з боку кочовиків.
На цій основі у V-VI ст. формується Пеньківська культура пов’язана з Празькою культурою і яка відбилася у появі у V ст. квадратних хатин з кутовими кам’яними печами, яку вже можна цілком впевнено інтерпретувати як слов’янську.
Протослов’янські групи, що лишилися на своїй прабатьківщині у верхів’ях та середній течії Дніпра, представлені Колочинською археологічною культурою – трансформованим варіантом попередньої Київської культури.
Таким чином, три культури – Пеньківська, Празька та Колочинська – займали величезні території від Дніпра до Східних Карпат у V-VI ст., позначаючи регіон розселення етнічних слов’ян. Не виключено, що склавини та анти, згадувані писемними джерелами, пов’язані відповідно з Празькою та Пеньківською культурами. Саме з цих земель у VI ст. слов’яни почали мігрувати на північний захід та південний захід вздовж Дунаю.
Ймовірно також відбулося переселення носіїв Колочинської культури на захід у східну та центральну Польщу, хоча археологічно це погано підтверджено.
Розселення слов’ян
Слов’янська експансія у Східній Європі була одним з визначальних історичних процесів раннього середньовіччя. Протягом кількох століть, починаючи приблизно з V століття, слов’янські племена активно розселялися з території свого первинного розселення між Карпатами та Дніпром на захід, північний захід та південь.
Колонізація слов’янами нових земель супроводжувалася асиміляцією та витісненням місцевого населення, конфліктами з сусідніми народами та державами. Водночас взаємодія слов’ян з іншими культурами сприяла прийняттю ними ряду досягнень античної та візантійської цивілізацій.
Причини та передумови міграцій слов’ян у V-VII ст.
З одного боку, сприятливі природно-кліматичні умови лісостепової зони, де сформувалися протослов’янські племена, забезпечували високу народжуваність та природний приріст населення. Крім того, слов’яни легко асимілювали представників інших етносів, що також збільшувало їх чисельність.
З іншого боку, політичний та економічний занепад Римської імперії призвів до послаблення античних структур у Центральній та Східній Європі. Це створило сприятливе тло для завоювань та колонізації нових територій слов’янами.
Окрім того, тиск з боку кочових народів, насамперед гунів та аварів, стимулював міграційну рухливість і пошук слов’янами нових земель для оселення.
Початок розселення слов’ян у V-VI ст.. Напрямки розселення Слов’ян
Північно-західний напрямок. Заселення територій сучасної Польщі, Східної Німеччини та Чехії
Слов’яни рухалися на захід вздовж східного краю Карпат через південну Польщу в напрямку долини Вісли. Вони досягли околиць сучасного Кракова на початку VI століття. Згідно з Йорданом, вони дійшли до витоків Вісли.
У V столітті слов’яни рушили на північ у напрямку родючих ґрунтів Центральної Польщі та області Куявії. Вони також могли дістатися сюди річкою Буг.
Проте на початку VI століття вся Сілезія та Центральна і Західна Польща залишалися поза зоною розселення слов’ян.
Землі Сілезії лишалися безлюдними ще у 566-567 роках, коли, за Григорієм Турським, військо аварів, що пройшло через Південну Польщу, потерпало від нестачі продовольства. Це може свідчити, що вони йшли незаселеними територіями.
Однак уже у VI столітті з’являються типові слов’янські поселення з напівземлянками та кутовими печами у середній течії Одеру та Ниси. На початку VII століття їх знаходять у середній течії Ельби. Осідання слов’ян тут стало можливим після того, як ці землі полишили германські племена.
Наявність слов’ян на Балтиці наприкінці VI століття засвідчена в історії Феофілакта Сімокатти. Він згадує двох полонених, захоплених візантійською армією близько 591 року, які, імовірно, прибули з узбережжя «Західного моря».
За Фредегаром, серби під проводом Дервана приєдналися 632/633 року до племінного союзу Само.
Після 632 року венеди брали участь у нападах на територію Меровінгів на захід від річки Заале, і, мабуть, на деякий час приєднали частину цих земель.
Особливим явищем, пов’язаним з просуванням слов’ян, є поява на початку 7 століття перших укріплених поселень (фортець). Найдавнішим прикладом, відомим з писемних джерел, може бути Вогастісбург, який Само захищав від франків. Крім військової ролі, ці місця, можливо, виконували церемоніальні та культові функції. Їхнє походження, імовірно, слід шукати в укріплених храмах 4-5 століть з району Верхнього Дніпра.
У пізніший період будівництво слов’янами фортець на території сучасної Польщі, Східної Німеччини та Богемії стало типовою формою поселення. Вони, ймовірно, утворювали центри (або позначали кордони) так званих “дрібних племен”, очолюваних ватажками, яких у писемних джерелах називали архонтами, гегемонами чи етнархами.
Подібні “дрібні племена” продовжували існувати незалежно до 10 століття, коли в цьому регіоні з’явилися перші стабільні слов’янські державні утворення. Згідно з новітніми теоріями, механізм цього процесу полягав у військовому завоюванні, а ключову роль у виникненні державних утворень у цьому регіоні відігравала князівська дружина.
Розселення на південь до Дунаю
Другий основний напрямок експансії слов’ян, який привів їх в орбіту впливу Візантії, ймовірно, виходив з регіону найдавнішого їх розселення в західній Україні. Вони пройшли через Молдову на південь, а потім на захід по північному берегу Дунаю.
Згідно з Прокопієм, перший напад слов’ян на Візантію відбувся за часів Юстина I, найімовірніше в 523 р. (хоча, згідно з деякими авторами, не пізніше 518 р.). Етнічна картина дунайських територій та Балканського півострова наприкінці періоду Античності була дуже складною. Корінне населення цих регіонів, крім греків і македонян, належало до фракійських племен, гето-даків, іллірійців і кельтів, які потрапили під вплив римської культури задовго до їх політичного завоювання, що призвело до їх поступової романізації.
У південно-східних частинах півострова, на південь від Балканських гір і, особливо, на узбережжі Чорного моря, а також у багатьох містах Фракії й Македонії, вплив грецької культури був дуже сильний, і, міські центри зберегли свій грецький характер.
Наприкінці IV-V ст. ці провінції піддавалися нападам різних варварських племен, особливо гунів. Руйнівні війни й безперервні напади призвели, зокрема, до значної втрати населення в північних провінціях (уздовж течії Дунаю). Тут зустрічалися різні групи сарматів, аланів, готів і гунів, які переважали серед місцевого сільського населення. І лише міста в цій зоні залишалися бастіонами романізації.
У 430-х рр. гуни захопили дунайський регіон і після підкорення людей, що проживали тут, створили могутню, але недовговічну імперію з центром на річці Тисі. Після смерті Аттіли в 453 р. та руйнування імперії гунів гепідами і їх союзниками в битві при Недао, політичне панування в дунайському басейні перейшло до германських племен.
Слов’янам належало проникнути в цю різноманітну в етнічному, соціально-економічному і культурному відношенні територію. Розселення слов’ян на Дунаї, ймовірно, почалося вже в першій половині VI ст. Після падіння імперії гунів в середині V ст. і бурхливих подій, що послідували за ним, були створені всі умови для експансії слов’ян на південь.
Перший етап цієї експансії припав на територію нижнього і середнього Дунаю. Слов’янське розселення на цій території почалося приблизно в середині VI ст.
Навіть якщо на початку VI ст. слов’янське розселення не простягалося далеко на захід, до середини цього століття слов’яни просунулися на захід по Дунаю до Залізних Воріт (на кордоні Сербії та Румунії нижче міста Оршів) і Банату.
Відомості Прокопія про контакти лангобардського принца Хільдігіса зі слов’янами дозволяють виявити їх присутність незадовго до 539 р. поблизу території, керованої лангобардами, найімовірніше в Моравсько-Словацькій області, де їх присутність засвідчено археологічно виявленням поселень і поховання Празької культури в долинах річок Ваг і Морава до середньої течії Дунаю. З цього регіону слов’яни розповсюдилися далі в Богемію, звідки вони могли проникнути в район Ельби.
Свідчення письмових джерел про розселення слов’ян до півночі від Дунаю підтверджуються даними археології. У зоні безпосередніх контактів між південними слов’янами та Візантійською імперією на північ від нижнього Дунаю, у Валахії та Молдові, між східними Карпатами й річкою Прут, археологічні знахідки, що датуються VI-VII ст., ідентичні Празькій та Пеньківській культурам.
У цих змішаних культурах, що проникли в південну Трансильванію через Карпати, головним елементом, що вказує на присутність слов’ян, є керамічні посудини празького і корчацького типу. Також виявляються будівлі, що зустрічалися в Україні (квадратні напівземлянки з кутовими печами) і поховальний обряд з кремацією.
Дако-римські елементи представлені виготовленими вручну керамічними посудинами, пов’язаними з колишньою дакською культурою, будівлями на кшталт напівземлянок з відкритим вогнищем і посудинами, виготовленими на гончарному колі за римським зразком.
Третій елемент – візантійський вплив на форму деяких керамічних посудин, виготовлених на гончарному колі, в характері деяких орнаментів і монетах.
Найдинамічніший компонент населення цих культур VI ст. на північ від Дунаю становили слов’яни. Ще один компонент – бранці, захоплені на Балканах і привезені сюди, багато з яких залишалися в цих землях.
На слов’янських територіях уздовж Дунаю протягом декількох десятиліть VI ст. панували відносна стабільність і мир, про що свідчать письмові джерела. Відсутність потрясінь, а також мирний характер слов’янської експансії в цей регіон сприяли тісним контактам між новими племенами та місцевим населенням, яке або потрапило на цю територію добровільно, або провозилось сюди насильно. Це прискорило процес асиміляції та слов’янізацію частини іноплемінного населення.
Другий етап слов’янського розселення (на півдні)
З моменту посилення слов’янського розселення на Дунаї почався другий етап експансії слов’ян на південь. Перші її ознаки можуть бути помічені в середині VI ст. Щільність розселення збільшується наприкінці століття, і сходить нанівець приблизно до середини VII ст., коли величезні райони Балкан вже були заселені слов’янами.
У перші десятиліття VI ст., а можливо, і наприкінці V ст., колонізації передували набіги слов’ян з-за Дунаю, організовані або самими слов’янами, або за допомогою інших племен насамперед булгар з Малої Скіфії (Scythia Minor), що розташовувалася в дельті Дунаю.
Набіги слов’ян у першій половині VI ст. мали руйнівний характер, оскільки вчинялися в основному з метою мародерства. Вони посилилися за часів правління Юстиніана (527-565 рр.), коли візантійські армії брали участь у тривалих кампаніях із відновлення кордонів Римської імперії.
Юстиніан намагався укріпити північно-східні кордони, відновивши багато зруйнованих фортець на Дунаї, а також посиливши існуючі й побудувавши нові укріплення в глибині Балканського півострова, наприклад, поблизу важливих перевалів у Балканських горах.
Самі фортеці не могли стримати наплив північних варварів, і з часів цього імператора почалися часті (щорічні, згідно з Прокопієм) напади склавинів і антів, які поширювали хаос і запустіння по всій Фракії та Іллірії, забирали здобич і отари худоби, захоплювали численних бранців, брали фортеці, зустрічаючи лише слабкий опір з боку імперських армій.
Особливо в 545-551 рр. присутність склавинів відчувалася навіть у найвіддаленіших балканських провінціях. У 550 р. велика група склавинів готувалася до походу на Фессалоніки, але, дізнавшись про наближення величезної візантійської армії, вони відмовилися від своїх намірів і замість цього вирушили з району міста Наіса (Ніша), «перейшовши всі гори Іллірії», і потрапили до Далмації. Саме цим періодом необхідно датувати розрізнені поселення невеликих груп слов’ян на спорожнілих територіях Верхньої та Нижньої Мезії. Необхідно також відзначити присутність деяких груп слов’ян у Візантійській імперії у якості солдат.
Підкорення слов’ян аварами у VI-VII ст.
Поява в цьому регіоні Європи аварів додатково ускладнила і прискорила подальший розвиток подій. Це плем’я кочівників прибуло в причорноморський степ приблизно в 558 р., рятуючись втечею з центральної Азії від тюрків і взявши участь у політичній боротьбі між Візантією, степовими племенами з узбережжя Чорного й Азовського морів, і Персією.
Ігноруючи Візантію, вони напали на утигурів і савірів, і завдали поразки антам між Дніпром і Дністром. Потім вони звернули свою увагу на захід, на франків, з якими вони воювали двічі (561/2 і 566/7 рр.). Авари взяли участь у конфлікті лангобардів і гепідів і, після перемоги над останніми, зайняли їхню територію в долині річки Тиси.
Потім авари захопили території лангобардів у Паннонії, а лангобарди перемістилися до північної Італії. Таким чином, авари швидко заволоділи величезною областю в центральній Європі від східних Карпат до східних Альп. Вони підкорили всі племена, що жили в цій області, насамперед гепідів, залишки автохтонного населення і слов’ян.
Крім самих аварів, в їхньому королівстві проживали інші племена, з якими вони перебували в союзі, особливо булгари. Письмові джерела повідомляють нам про присутність слов’ян в областях аварів, включаючи відомості про те, що слов’яни брали участь у різних військових експедиціях під керівництвом аварів, головним чином, на Балкани.
Щонайменше до кінця VI ст. слов’яни у Валахії, ймовірно, не потрапили під владу аварів, але вони брали участь у спільних військових діях. Візантійці прагнули запобігти цьому, сприяючи конфліктам між аварами і слов’янами. Наприклад, у 578 р. візантійці підбурювали авар напасти на слов’ян у Валахії з метою запобігти їх наступу на Балкани.
Посли аварів повідомили імператорові, що аварський каган «бажає розтрощити склавенів – спільних ворогів його самого і римлян». Інші групи слов’ян, що жили в долині річки Дунай, потрапили під владу аварів і зазнали утисків.
Згідно з літописцем Фредегаром, який писав у 640-660 рр., слов’яни брали участь у військових походах, беручи на себе більшу частину битв за невелику винагороду, платили данину і страждали від безлічі інших тягарів під їхньою владою.
З усім тим характер відносин між слов’янами та аварами може бути інтерпретований дещо інакше у світлі археологічних знахідок. У Моравії та Словаччині в VII ст. з’являється змішана слов’янсько-аварська матеріальна культура, інтерпретована як віддзеркалення мирних і гармонійних відносин між аварськими воїнами й слов’янськими селянами.
Вважається також, що принаймні деякі ватажки слов’янських племен могли стати частиною аварської аристократії. Саме з періодом влади аварів у дунайському басейні пов’язується розширення територій, заселених слов’янами, в районах середньої течії Дунаю й у східних Альпах.
На територію колишньої Паннонії, особливо північно-східної частини Прибережного Норіка, слов’яни-поселенці вже проникли з півночі або північного сходу в середині VI ст., і в цей період можна спостерігати заселення слов’янами дунайських територій в районі сучасної північно-східної Австрії.
Змішані скупчення слов’янських і германських знахідок з цієї області говорить про мирний характер поселенських процесів, що мали тут місце.
Друга хвиля колонізації просувалася зі сходу долинами основних річок і була пов’язана з політичною експансією аварів на захід, яка стала можливою завдяки переміщенню лангобардів до північної Італії (568 р.). Ймовірно, близько 580 р. слов’янське розселення в північному напрямку охопило долину річки Мури в східній Карантанії.
До 587/8 рр., проникнувши в долину річки Сави, вони досягли району сучасної Любляни. До 591 р. слов’яни дісталися до верхньої течії річки Драви (Drau), і до 600 р. – долин річок Соча (Ізонцо) і Віпава. У нас є точні відомості про успіхи аваро-слов’янських військових походів і успіхах колонізації, що йшла слідом за ними, засновані на даних про руйнування найважливіших міст у Норіку і Паннонії.
До 579 р. були зруйновані міста Поетовіо (сучасний Птуй) і Вірнум (неподалік від Клагенфурта); до 588 р. впали Целея (сучасний Целе) і Емона (сучасна Любляна) в долині річки Сава. А незадовго до 591 р. те ж саме сталося з Теурнією (сучасне село Святого Петра в Хольці) і Агунтумом (неподалік від Лієнца) у верхів’ях річки Драви.
Відомо про конфлікт між слов’янами й баварами у верхів’ях Драви в 592 і 595 рр. Археологічне підтвердження цих подій знаходиться в слідах руйнування деяких лангобардсько-римських поселень.
Останні десятиліття VI – початок VII ст. були часом посилення військової активності аварів проти Східної імперії. Багато разів проводилися переговори, виплачувалася велика данина і робилися спроби звернути увагу аварів на схід, але цього було недостатньо, щоб захистити балканські провінції Імперії від руйнівних атак, в яких також брав участь велика кількість слов’ян – як ті, що перебували під владою аварів, так і союзні племена.
В цей період усе частіше групи слов’ян осідали на Балканах. Близько 581 р. багато слов’янських племен розселилися в районі Фессалонік, утворивши тут «Македонську Склавінію». Як повідомляє в 581 р. Іоанн Ефеський (також відомий як Іоанн Амідський):
“…вийшов проклятий народ слов’яни і пройшли всю Елладу, області Фессалонікії й всю Фракію. Вони захопили багато міст і фортець, спустошили, спалили, полонили і підкорили собі область і поселилися в ній вільно, без страху, як у своїй власній… І досі, до року 895, вони розташувалися і живуть спокійно в ромейських областях, без турбот і страху. Вони беруть в полон, вбивають, спалюють…”.
Існує підозра, що після великої облоги Фессалонік близько 586 р. частина слов’янських племен разом з аварами досягла Пелопоннесу, приєднала родючі землі в західній частині півострова і спровокувала втечу місцевого населення на Сицилію та інші острови.
У так званій Монемвасійській хроніці під 587-588 рр. стверджується, що: [Авари і їхні союзники слов’яни захопили] “…всю Фессалію і всю Елладу, як і Старий Епір і Аттіку і Евбею. Нарешті, напавши також на Пелопоннес, вони заволоділи ним і, відкинувши і принизивши благородні еллінські народи, поселилися на ньому самі. Ті ж, хто зумів уникнути їхніх кровожерливих рук, розсіялися хто куди. Так, місто Патри переселилося в країну калабрів біля Реджо, аргеї – на острів за назвою Орові, а коринфяни переселилися на острів, на ім’я Егіна… тільки східна частина Пелопоннесу, від Коринфа до Малеї, була – через її скелястість і важкодоступність – вільною від слов’ян…”.
Захоплення слов’янами Сірмія в 582 р. послабило оборону північного кордону, відкривши варварам доступ на Балкани. У цей час багато дунайських міст, такі як Кастра Мартіс, Раціарія, Ескус і Акра, зникли зі сторінок історії, і після VI ст. згадки про них більше не зустрічаються.
Мародерські експедиції аварів і слов’ян досягали берегів Чорного і Адріатичного морів. Їхніми жертвами стали багато міст Далмації. У 592 р. Візантія спробувала в останній раз затримати варварів на лінії нижнього Дунаю.
Закінчення війн з Персією дозволило імператорові Маврикію (582-602 рр.) перевести армію на північний кордон. Війни з аварами і слов’янами тривали в основному в районі Дунаю зі змінним успіхом до 602 р., коли в результаті військового заколоту Маврикій був повалений і вбитий.
Вважається, що з цього часу дунайську межу перестали обороняти, і Балкани були відкриті для розселення слов’ян. Тільки кілька дунайських фортець і міст пережили перші десятиліття VII ст.
На початку VII ст. також відбувся напад аварів на антів (602 р.), які були союзниками Візантії. З цими подіями пов’язана остання згадка про антів у письмових джерелах, і деякі дослідники вважають, що напад став причиною зникнення даного союзу племен.
Археологічним підтвердженням даного твердження служить зникнення в цей час Пеньківської культури. Однак території, зайняті цією культурною групою, не спорожніли, про що свідчить велика кількість знахідок, що належали Лука-Райковецькій культурі, генетично пов’язаної з корчацьким матеріалом.
В перші десятиліття VII ст. Візантія опинилася в вкрай складному становищі. З перською загрозою на сході у неї не було можливості протистояти розселенню слов’ян на кордонах своїх володінь на Балканах. Фока (602-610 рр.) і його наступник Іраклій (619-641 рр.) намагалися відкупитися від нападів аварів великою даниною.
Однак це не поклало кінець набігам мародерствуючих аварів. У 612-614 рр. від них особливо постраждала Далмація. Впала столиця провінції – Салона. Низка міст на узбережжі та островах Адріатичного моря уникли руйнування, і в них знайшли захист жителі інших регіонів Далмації.
У 626 р. мала місце спільна аваро-перська кампанія, в її результаті перси і авари, які привели з собою велику кількість слов’ян, облягали сам Константинополь з суші і моря. Константинополь зміг захиститися завдяки перевазі на морі (використовуючи серед інших тактик грецький вогонь), і поразка, яка була завдана аварам, зруйнувала їхню владу і поклала кінець їхній військовій перевазі на Балканах.
Держава Само
В той же час верховенству аварів було кинуто виклик на північно-західних і північно-східних околицях їхньої держави. Повстання проти влади аварів, в результаті якого виникла ефемерна структура (короткочасна), відома в літературі як «держава Само», спалахнуло серед периферійних слов’янських племен.
Про існування цього політичного утверення відомо з Хроніки Фредегара. За відомостями Фредегара, франкський купець Само в роки правління короля Хлотаря II близько 623-625 рр. прибув на слов’янські території, в той час, коли слов’яни повстали проти влади аварів. Він приєднався до них у цій боротьбі, і незабаром став їхнім ватажком.
Виникнення слов’янського племінного союзу під владою Само стало турбувати франків, і тому в 631 р. король Дагоберт очолив похід проти Само, але був розбитий під Вогастісбургом – слов’янською фортецею (місцезнаходження якої невідомо). Держава Само – перше історично підтверджене державне утворення слов’ян – проіснувало до 658-669 рр. і розпалося після смерті Само.
Короткі відомості, що містяться в хроніці Фредегара, не дозволяють визначити кордони держави з якоюсь точністю, але часто висловлюється припущення, що її центр знаходився в Моравії. Воно, мабуть, являло собою федерацію безлічі слов’янських племен, серед яких були чехи, сорби, що жили на річці Ельбі, і, ймовірно, карантанські слов’яни.
Можливо, що в цей час від влади аварів була звільнена і Далмація. Відбувалися заворушення в причорноморських і каспійських степах, і мали місце внутрішні проблеми в державі аварів. В результаті цих подій держава аварів перетворилася на політичну організацію, вплив якої не виходив за межі дунайського регіону.
Остаточне розселення на Балканах у VII ст.
Заселення слов’янами нових земель на Балканському півострові було тривалим процесом, що відбувався протягом багатьох десятиліть. Не слід вважати, що розселення слов’ян прийняло форму потужної хвилі людей, що хлинула в безлюдні райони колишніх балканських провінцій.
Результати антропологічних досліджень, а також аналіз матеріальної культури південних слов’ян, наочно демонструють значний біологічний і культурний внесок попереднього населення цих територій у формування південних слов’ян. Однак необхідно зазначити, що слов’яни явно являли собою групу зі значним демографічним потенціалом, яка змогла асимілювати залишки населення, що проживало тут раніше.
Початок процесу можна спостерігати на дунайському етапі слов’янської експансії: непрямим показником асиміляції є характер матеріальної культури, виявленої у Валахії, Молдові та південно-східній Трансильванії на цьому етапі.
Виникнення культур, що включали матеріали різних груп, також було виявлено в археологічних знахідках VII-VIII ст. на північно-західній межі території південних слов’ян, в так званій карантській групі, і на Істрії.
Перші спроби слов’ян осісти на Балканах, які, ймовірно, мали місце в середині VI ст., здійснили незначний вплив на етнічну і поселенську модель, але наприкінці VI ст. центральна частина Балкан вздовж шляху сполучення з Паннонії до Егейського моря була заселена на постійній основі. Саме до цього періоду відноситься колонізація більшої частини Греції, а також, можливо, слов’янське розселення в районах між Дунаєм і горами Стара-Планіна в Болгарії, хоча їх археологічних слідів кінця VI ст. на Балканському півострові небагато.
Найдавніше слов’янське поселення в північній Болгарії також датується VI ст. У місцях, таких як Попіна I, та інших такого ж типу, є зв’язки з Культурою Хлінка I за допомогою посудин, що з’являються в Молдові з середини VII ст. і вважаються ознакою нової хвилі поселенців-колонізаторів з території східних слов’ян.
Час VI-VII ст. – період безперервних нападів варварів на балканські провінції, пов’язаних з грабунком і жорстокістю, настільки красномовно описаних у письмових джерелах, – не створили відповідних умов для тісніших взаємин між тими, хто нападав, і місцевим населенням, яке зазвичай тікало в укріплені місця.
З цієї ж причини, напевно, багато перших слов’янських поселень на південь від Дунаю являють матеріал відносно «чистого» типу. Вплив більш розвинених культур і інших груп слов’ян, які перебували в тісних відносинах з римським і романізованим населенням, проте видно в стрімкому і значному прогресі в розвитку цих слов’янських культур, і швидкості, з якою вони приймають атрибути цивілізації.
Прояви слов’янської культури з інших регіонів балканського півострова, які можуть бути пов’язані з ранніми стадіями колонізації, досі мало відомі. Важливим відкриттям стало виявлення в Олімпії в західному Пелопоннесі слов’янського кремаційного цвинтаря V-VII ст., з урнами, тип яких тісно пов’язаний з керамікою празького типу.
Найраніша стадія колонізації випадає на першу половину VII ст. Це час появи на Балканах нових племен, а також так званої «внутрішньої колонізації» – переміщень всередині території племен, які вже осіли тут. Серед новоприбулих зазвичай згадуються серби і хорвати.
Згідно з розповіддю Костянтина Багрянородного, що відноситься до X ст., серби і хорвати прибули в регіон з півночі з-за Карпат в роки правління імператора Іраклія. Передбачається, що вони звільнили Далмацію від аварів і розселилися там самі.
Згідно з письмовими свідченнями, приблизно в 641/2 р. вся Далмація вважалася захопленою слов’янами. Саме в цей час абат Мартин був відправлений папою Іоанном IV, щоб виплатити викуп за бранців і реліквії, захоплені слов’янами.
Процес заселення узбережжя і островів Далмації мав тривати ще століття. Водночас Істрія була заселена слов’янами, спочатку проникли сюди з району східних Альп, а з початку VII ст. на цій території також з’явилися слов’яни з Далмації.
Попри руйнування, якого не змогли уникнути великі центри в цій області, тут збереглися основні міста, серед яких був Тергест (Трієст), спустошений лангобардами, але відновлений візантійцями, і зберіг владу над Істрією. Вижило і значна кількість романізованого населення.
У цій області мав місце тривалий процес слов’яно-римського симбіозу, який більшою мірою, ніж на будь-якій іншій слов’янській території, вплинув на істрійську слов’янську культуру, що призвело до сприйняття нею низки рис пізньої римської культури.
На початку VII ст. інші частини Балкан також стали заселятися слов’янами. У цей період слов’янські поселення з’явилися у Фракії. У VII ст. ми можемо спостерігати розширення слов’янської колонізації Трансильванії з різних напрямків.
Візантія не перешкоджала розселенню слов’ян на Балканах. Колонізація новим сільськогосподарським населенням територій, які в цілому були розорені і збезлюдніли, була б вигідна правителям Східної імперії, за умови, що вона зможе зробити це нове населення своїми підданими, які виплачуватимуть податки центральному уряду.
Спочатку слов’янські племена на Балканах зберігали свою незалежність і свої власні політичні структури. Термін «Склавінія» часто зустрічається у візантійських джерелах і, найімовірніше, означає слов’янську племінну територію, незалежну від імперської влади.
Досить рано були зроблені кроки для зміни такого стану речей. Політика Візантії щодо балканських слов’ян варіювалася. Вже до другої половини VII ст. були зроблені спроби включити племена, що жили ближче до столиці, в соціально-економічну систему метрополії. Частково цього вдалося домогтися у Фракії: фема Фракія, до якої спочатку входили лише перші провінції Європи та Адріанополь, була створена в 680-687 рр. і являла собою повернення імперської влади на ці території.
Однак вельми ймовірно, що деякі зі слов’янських племен, які проживали тут, зберегли свою автономію.
Важче було підкорити силою македонських і грецьких слов’ян. Проти них були організовані військові кампанії (Костянтином II в 656 р. і Юстиніаном II в 686 р.). Велику кількість слов’ян, захоплених у полон під час цих кампаній, було переселено до Малої Азії.
Племена, які потрапили під владу Візантії, були зобов’язані платити данину, надавати військову допомогу та виконувати інші зобов’язання. Неодноразово доводилося поновлювати військові дії проти бунтівних слов’янських племен. На інших територіях вони зберігали відносну незалежність. Фема Еллада, створена в 695 р., включала Аттику, Беотію і кілька островів, але без тих територій Греції, які були заселені слов’янськими племенами.
В периферійних областях, далеко від основних центрів Імперії, влада Візантії була радше номінальною. Відносно рано можна спостерігати ознаки соціально-економічних змін, що ведуть до трансформації слов’янської племінної організації в незалежні держави, хоча і з досить слабкими політичними інститутами.
Булгари
Іноді важливу роль у цьому процесі відігравали іноплемінні елементи, наприклад, як у випадку з північно-східною частиною Балканського півострова, де наприкінці VII ст. склалося ядро держави булгар. Воно було створено так званими протоболгарами – кочовим плем’ям тюркського походження.
Наприкінці VII ст., після падіння Великої Булгарії, це плем’я переселилося в «Малу Скіфію» в дельті Дунаю. Під проводом кагана Аспаруха вони прийшли з азовських і причорноморських степів традиційними маршрутами степовиків. Візантія, усвідомивши небезпеку, яку являли булгари, відправила проти них військо, яке зазнало поразки у зіткненні з ними.
Протоболгари перемістилися на територію Нижньої Мезії, і, згідно з розповіддю Феофана Сповідника, що відноситься до початку IX ст., у 678-680 рр. підкорили союз семи слов’янських племен і сіверян, тобто – слов’янські племена, які вже жили там, і витіснили їх на периферію території, яку вони займали, тобто на кордон між аварами і булгарами, і в передгір’я Балканських гір.
Таким чином, булгари зміцнили владу над територією між Дунаєм, Балканськими горами й Чорним морем і стали загрожувати візантійським володінням у Фракії. Це змусило візантійців у 680/1 р. підписати з ними «ганебний» мир. Відповідно до цього договору їм давалося право заселити території, які вони утримували, проте вони були зобов’язані виплачувати данину.
Слов’янські племена, які виявилися під політичною і економічною владою кочовиків прото-булгар, тим не менше, зберегли свої етнічні і організаційні особливості та своїх племінних вождів.
Карантанія – протодержавна політична організація Слов’ян
На північно-західних околицях південнослов’янської території в альпійських слов’ян також формувалася протодержавна політична організація. Наприкінці VI – початку VII ст. карантанські слов’яни залежали від аварів, але ця залежність була слабшою, ніж у племен, що населяли Карпатський басейн/Середньодунайську низовину.
У період кризи аварської держави в 630-х рр., Карантанія стала незалежною від аварів. З цього часу зустрічаються згадки про правління в «Венедській марці» (ідентифікованій як Карантія) князя Валлука.
Взаємини Карантанія з державою Само є предметом обговорення, але не можна не враховувати, що мало місце певне співробітництво в інтересах боротьби зі спільним ворогом. Після падіння держави Само, і того як більша частина її території була захоплена аварами, Карантінія зберегла свою незалежність у долинах річок Драва (Drau) і Мура, і протягом деякого часу ефективно захищала себе від лангобардів і бавар з заходу, і авар зі сходу.
Саме в цей час відбувався процес внутрішньої консолідації й соціально-економічних змін, які призведуть до утворення в Карантанія ранньої форми держави.
Висновки
Походження слов’ян та їх рання історія залишаються предметом дискусій. Але більшість дослідників вважають батьківщиною слов’ян лісостепову зону між Дніпром та Карпатами. Звідси у V-VI століттях почалося їх розселення на захід та південь.
Слов’янська колонізація Європи у VI-VII століттях була однією з найважливіших подій раннього середньовіччя. За відносно короткий час слов’яни заселили величезні території від Балтійського моря до Адріатики. Цей процес мав далекосяжні наслідки для етнічного складу та культурного розвитку Центральної та Східної Європи.
Слов’янська експансія відбувалася у двох основних напрямках. На північний захід слов’яни просувалися уздовж східних відрогів Карпат через Польщу до Ельби та Балтійського узбережжя. На південь вони йшли уздовж північного берега Дунаю та далі на Балкани.
Основними причинами слов’янської колонізації були зростання їх чисельності та потреба в нових землях. Крім того, важливу роль відігравали політичні події, пов’язані з розпадом імперії гунів та Великого переселення народів. В результаті утворилися сприятливі умови для просування слов’ян на захід та південь.
Процес слов’янської колонізації зазвичай мав мирний характер. Слов’яни асимілювали місцеве населення або витісняли його в менш сприятливі для життя райони. Найбільш інтенсивне заселення нових земель відбувалося у VII столітті.
Таким чином, ми бачимо, що до 700 р. слов’яни колонізували східну частину Європи і стабілізували східний кордон свого розселення від річок Ельба і Зала на півночі, і південніше майже по прямій лінії до Істрії на Адріатичному морі.
Отже, слов’янське розселення у ранньому середньовіччі стало однією з визначальних подій європейської історії того часу. Воно призвело до формування нового етнокультурного простору у Центральній та Східній Європі та створило передумови для утвердження слов’янських народів як вагомої політичної сили в регіоні.