Конституційні реформи, що відбулися в Римі в середині 4 століття до н.е., стали логічним результатом тривалої боротьби плебеїв за рівноправ’я. Після століть дискримінації вони нарешті домоглися доступу до вищих посад в державі нарівні з патриціями.
Закони Ліцинія-Секстія 367 року до н.е. відновили посаду консула замість військових трибунів та відкрили її для плебеїв. Також була запроваджена посада претора та два плебейських едилів. Ще однією важливою новацією стало розширення колегії decemviri sacris faciundis до 10 осіб – по 5 патриціїв і 5 плебеїв.
Найважливішим надбанням плебеїв був доступ до консульства. Хоча раніше вони іноді обиралися військовими трибунами з консульською владою, консульство давало реальну можливість керувати державою. Згідно з новим законом, щороку один з консулів обов’язково мав бути плебеєм.
Такі реформи означали кінець політичної монополії патриціїв. Вони втратили виняткове право обіймати вищі посади в державі. Вже невдовзі плебеї стали призначатися на посади диктатора, цензора та інших важливих магістратур. Хоча патриції зберегли певні привілеї, загалом було усунуто будь-яку дискримінацію плебеїв у політичній сфері.
Натомість реформи принесли реальну вигоду лише вузькому прошарку заможних і впливових плебеїв. Вони отримали можливість увійти до правлячого класу нарівні з патриціями, утворивши так званий нобілітет. Звичайні плебеї фактично втратили контроль над власною організацією, а їх лідери швидко асимілювалися з аристократією. Так система поділу влади між патриціями та плебеями перетворилася на поділ всередині правлячого прошарку.