Економічні та соціальні проблеми, з якими зіткнулося римське суспільство у 4 столітті до н.е., мали глибоке коріння. Величезна прірва між багатими землевласниками-патриціями та бідними плебеями існувала ще з часів царського правління, але саме в цей період вона набула особливо гострого характеру.
Однією з головних причин загострення ситуації був хронічний брак землі серед широких верств плебсу. Більшість плебеїв володіли лише крихітними земельними наділами у 2-7 югерів, яких ледве вистачало, щоб не померти з голоду. При цьому патриції та їхні клієнти захоплювали все більше суспільної землі, відтісняючи звідти бідних плебеїв, які раніше могли її обробляти. Так само і нові завойовані території часто розподілялися на користь вузького прошарку знаті.
Позбавлені можливості прогодувати себе і свої родини, багато плебеїв змушені були брати позики у багатіїв під величезні відсотки. З часом вони не могли розрахуватися по боргах і фактично потрапляли в особисту залежність до своїх кредиторів, стаючи їх рабами згідно інституту боргової кабали. Кількість таких боржників невпинно зростала.
Природно, що з часом ця ситуація викликала все більше обурення серед плебеїв. Вони вимагали справедливого розподілу суспільної землі, обмеження площі володінь багатіїв, а також полегшення умов виплати боргів та скасування жорстокої практики боргової кабали. Проте аристократи-патриції, які домінували в сенаті та займали всі державні посади, чинили запеклий опір будь-яким поступкам. Це призводило до гострих соціальних конфліктів та навіть збройних зіткнень.
Зрештою, після тривалої боротьби в 367 році до н.е. були прийняті так звані закони Ліцинія-Секстія. Вони частково вирішили найгостріші проблеми на користь плебеїв. Зокрема було встановлено максимальний розмір приватного землеволодіння у 500 югерів, скасовано нарахування відсотків на борги та полегшено умови їх виплати. Хоча ці заходи й не викорінили злиднів та соціальної нерівності, вони дещо пом’якшили гостроту розбіжностей у римському суспільстві.