22 січня 1918 році Українська Центральна Рада ухвалила четвертий універсал, яким проголошувалася самостійність Української Народної Республіки, УНР.
Нині багато скажуть і напишуть знову про цю подію, і це правильно, подія таки визначна. Та будьмо чесними перед собою, на цей крок керівників Української Центральної Ради підштовхнуло саме життя. Розвиток подій, що складався якраз не на користь Ради, підштовхнули пошуки ідеї, яка могла б підняти народ на боротьбу за свою державність.
6 січня 1918 року, коли на засіданні Малої Ради обговорювалася поточна ситуація, представник Одеси відзначив, що більшовизм росте як пошесть і для боротьби з ним запропонував оголосити самостійність України. Ця думка була підтримана кількома промовцями.
Критикуючи непослідовність Ради у стосунках з більшовиками, цю думку висловив зокрема Сергій Шелухін:
“Якби ми зразу стали на ґрунт самостійності, то ми б не стояли як тепер, коло розбитого корита”.
У грудні 1917 і січні 1918 ідеї незалежності дебатуються членами Малої Ради, а потім вони ухвалюють четвертий універсал. І ось цей документ завершував процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт вирвався з тенет ідей автономії та федералізму. Але цей найвищий момент в історії державотворення України не збігся з моментом найвищого піднесення українського національного руху. Понад те він відбувся в час найбільшого загострення соціально-економічної кризи.
Характеризуючи стан українського суспільства в той момент, голова Української Центральної Ради Михайло Грушевський писав:
«Більшовицька агітація не проходила без сліду. І в війську, і в тилу розграбовували, розкрадали майно, решту кидали на погибель і розходилися самочинно додому, в додатку грабуючи та розбираючи часом і те, що зустрічалося на дорозі».
«В селах все більше напливало елементу анархічного, що поривав за собою слабші частини селянства, тероризував навіть і найбільші відпорні. Грабування і нищення панських маєтків, фабрик, заводів приймало все більше масовий характер. Гинуло багатство краю, підтинались його продуктивні сили».
Ці слова абсолютно реалістично відбували ситуацію, вірус деморалізації проник в Україну, заволодів її суспільством. З останнім відбувалися дивні й стрімкі метаморфози. Наче не було кількох місяців велолюдних маніфестацій, з’їздів, наче не кипіли політичні пристрасті, виливаючись у численні декларацій та резолюції. Все це чомусь якось швидко забулося, занадто швидко відійшло у минуле.
Ще так недавно українські вояки декларували й маніфестували свою готовність душу і тіло положити за нашу свободу, але коли прийшов час доказати це на ділі, то виявилося, що є дуже мало нащадків козацького роду, які б стояли до розпорядимості Центральної Ради.
Може, колись дослідники Українського визвольного руху висвітлять справжні причини, чому так сталося. Чи це не чинилась до того загальна втома вояків наслідком світової війни, чи винна в тому їх мала свідомість національна, чи може завинила й сама Центральна Рада своєю невдалою політикою.
Ось так згадував один із сучасників. Ну а потім будуть крути, де не регулярне військо, а студенти боронитимуть українську державність. Це, звісно, був подвиг, але погана та держава, що її боронять діти. Четвертий універсал проголошено і попереду нові випробування.
Джерело: 22.01.2013 р. Мить історії. Юрій Шаповал