Селевкіди та їх суперники

У цей час Евмен розширив Пергам, збудувавши багато пишних споруд. Він заснував нові свята на честь Геракла й Асклепія та значно розширив межі міста, обнісши його новими мурами. На акрополі було розширено храм Афіни Нікефори й споруджено величний Вівтар Зевса. Евмен активно підтримував зв’язки з грецькими містами, щедро обдаровуючи їх грошима та іншими цінностями. За його правління Пергамське царство досягло найбільшої могутності й багатства.

Погіршення відносин між Римом та Евменом

Після перемоги над Македонією відносини між Римом та царем Пергама Евменом II різко погіршилися. Римляни звинуватили Евмена у змові з македонським царем Персеєм, хоча ці звинувачення були безпідставними. Сенат почав підтримувати ворогів Евмена – галатів та царя Віфінії Прусія. Коли галати повстали проти Евмена, сенат оголосив їх вільними. Брата Евмена Аттала сенатори намагалися підбурити проти нього.

Таким чином, попри союзницькі стосунки, Рим почав проводити відверто ворожу політику щодо Пергама та Евмена.

Родос в 189-164 рр.. рр. до н. е.

У 189 році до н.е. Родос отримав від римлян значні територіальні надбання в Малій Азії – Карію на південь від річки Меандр та Лікію – за підтримку Риму у війні проти царя Антіоха III. Однак влада Родосу в цих областях була нестійкою. Деякі міста Карії, зокрема Алабанда, домоглися незалежності. Лікійці також чинили запеклий опір, і лише у 177 році до н.е. Родос здобув перемогу.

Відносини Родосу з царем Пергама Евменом II спочатку були напруженими через суперництво за вплив у Малій Азії. Однак під час Третьої Македонської війни 171-168 років до н.е. обидві сторони підтримали Рим.

У 168 році до н.е. Родос спробував виступити посередником між Римом та македонським царем Персеєм, що викликало гнів римлян. У 167 році сенат позбавив Родос Карії та Лікії, a також надав статус вільного порту острову Делос, що завдало великої шкоди родоській економіці. Лише у 164 році Рим і Родос поновили союзні відносини.

Отже, у 189-164 роках до н.е. Родос спочатку розширив свої володіння в Малій Азії завдяки підтримці Риму, але потім через конфлікт з римлянами втратив їх, а також своє економічне процвітання. Врешті-решт Родосу довелося поновити союз з Римом на менш вигідних умовах.

Держава Селевкідів у 187—162 рр. до н. е.

Селевк IV

Селевк IV Філопатор успадкував престол Селевкідської держави після загибелі свого батька Антіоха III у 187 р. до н.е. За його 12-річне правління держава перебувала у занепаді після поразки у війні з Римом.

Селевк уникав конфліктів і війн, намагаючись зберегти мир. Він відновив союзницькі стосунки з грецькими державами, але уникав тісних контактів з Римом. Державна скарбниця залишалася майже порожньою. У 175 р. до н.е. Селевка було вбито його міністром Геліодором. Його змінив брат Антіох IV Епіфан.

Перші роки правління Антіоха IV

Перші роки правління царя Антіоха IV Епіфана (175-164 рр. до н.е.) були доволі успішними. Він відновив союзницькі стосунки з грецькими державами, щедро обдаровуючи їхні міста. Антіох також зміцнив зв’язки з Македонією та Родосом. У 173 р. до н.е. він повністю сплатив контрибуцію Риму за умовами Апамейського миру.

У 170-168 рр. до н.е. Антіох воював з Єгиптом за повернення втрачених територій Келесирії та Палестини. Спочатку він досяг значних успіхів, але під тиском римлян був змушений залишити Єгипет. Після цього цар звернув увагу на східні кордони своєї держави.

Війна з Єгиптом

Війна Антіоха IV з Єгиптом тривала у 170-168 роках до н.е. Єгипетський уряд намагався повернути втрачені за попередні десятиліття території Келесирії та Палестини. Антіох, дізнавшись про ці плани, випередив єгиптян і завдав їм поразки у битві при Пелусії.

Після цього селевкідська армія захопила майже весь Єгипет, окрім Александрії. Антіох міг проголосити себе фараоном, але, ймовірно, волів встановити протекторат від імені Птолемея VI. Однак у 168 році до н.е., коли Антіох облягав Александрію, римський посол Попіллій Ленат змусив його залишити Єгипет під загрозою війни. Таким чином, війна обірвалася через втручання Риму.

Антіох та юдеї

Антіох IV спочатку дотримувався толерантної політики щодо юдеїв та гарантував їм право дотримуватися власних законів і релігії. Проте конфлікт виник через спроби окремих юдеїв на чолі з первосвящеником Ясоном провести еллінізацію та наблизити юдейські звичаї до грецьких.

Коли це викликало хвилю протестів та повстань всередині юдейської громади, Антіох втрутився силою і заборонив юдейський культ, наказавши поклонятися грецьким богам. Це викликало повстання Маккавеїв. Лише наприкінці свого правління Антіох надав юдеям релігійну свободу, але вже було запізно.

Антіох на Сході

У 165 році до н.е. Антіох IV вирушив у східний похід, щоб відновити владу Селевкідів у втрачених сатрапіях. Спочатку він розгромив царя Вірменії Арташеса I та змусив його визнати зверхність Селевкідів. Потім Антіох дійшов до Еламу та намагався пограбувати храм богині Нане в Елімаді, але зазнав поразки.

Наприкінці 164 року до н.е. цар помер у місті Таби. Його метою, ймовірно, було підкорення Парфії. Таким чином Антіох не встиг завершити задумане на Сході, хоча його похід тимчасово посилив владу Селевкідів у деяких східних областях.

Антіох V

Антіох V Євпатор успадкував престол Селевкідської держави у 164 році до н.е. у віці лише 9 років після смерті свого батька Антіоха IV. Регентом при малолітньому царі став впливовий міністр Лісій.

Правління Антіоха V тривало лише кілька років і було позначене послабленням царської влади та зростанням сепаратистських тенденцій у державі. У 162 році до н.е. Лісія та Антіоха V було повалено Деметрієм I, сином попереднього царя Селевка IV, який захопив владу у власні руки.

Занепад Селевкідів, 162-120 рр. до н. е.

Деметрій

Деметрій I Сотер здобув владу у Селевкідській державі у 162 році до н.е., скинувши з престолу неповнолітнього Антіоха V та регента Лісія.

Спочатку Деметрію вдалося зміцнити царську владу, придушивши ряд повстань. Однак незабаром він вступив у конфлікт з Птолемеєм VI Філометором та втратив підтримку Пергама і Риму. У 150 році до н.е. проти Деметрія виступив самозванець Олександр Бала за підтримки Пергама, Родосу та Єгипту. Деметрій зазнав поразки у битві та був страчений.

Царі та узурпатори

Після повалення Деметрія I у 150 р. до н.е. трон Селевкідів захопив Олександр Бала. Він правив під іменем Олександра I, видаючи себе за сина Антіоха IV. Насправді Бала підтримували Птолемей VI та цар Пергама Аттал II.

У 145 р. до н.е. проти Олександра виступив син Деметрія I Деметрій II, який переміг самозванця та став царем. Однак уже у 140 р. до н.е. Деметрій II зазнав поразки у війні з Парфією та потрапив у полон.

Новим претендентом на трон став Антіох VII, брат Деметрія II. Він здолав узурпатора Трифона у 138 р. до н.е., але загинув у 129 р. до н.е. у битві з парфянами. Після цього Селевкідська держава прийшла в занепад.

Катастрофа еллінізму

Поразка та загибель царя Антіоха VII у 129 році до н.е. у війні з Парфією ознаменувала катастрофу еллінізму у Західній Азії та кінець могутності Селевкідської держави.

Селевкиди остаточно втратили східні сатрапії Мідію, Вавілонію та частину Месопотамії на користь Парфії. Їхні володіння скоротилися до Сирії та частини Малої Азії. Царі-Селевкіди перетворилися на слабких правителів, які вели безперервну боротьбу з узурпаторами, сепаратистами та зовнішніми ворогами.

Таким чином, військова та політична могутність перейшла від елліністичних греків до римлян та парфян. Хоча грецька культура продовжувала існувати, еллінізм як система елліністичних монархій занепав.

Причини занепаду Селевкідів

Занепад Селевкідської держави у 162-120 роках до н.е. був зумовлений низкою причин:

Послаблення центральної влади та фінансів держави внаслідок поразки у війні з Римом та втрати західних територій.
Безперервна боротьба за владу між різними претендентами на трон – законними спадкоємцями, узурпаторами та самозванцями.
Сепаратистські тенденції в окремих сатрапіях та повстання місцевого населення.
Зовнішня агресія з боку Парфії, яка скористалася послабленням Селевкідів, щоб захопити Східні сатрапії та частину Месопотамії.
Втручання в справи Селевкідів з боку інших елліністичних держав – Пергама, Єгипту, які підтримували то одного то іншого претендента на трон.

Таким чином, Селевкіди втратили контроль над значною частиною своєї колись величезної держави.

Мала Азія у 158-129 рр. до н. е.

Останні Атталіди та поява римської Азії

Останні представники династії Атталідів правили Пергамським царством у 158-133 роках до н.е.

Аттал II (158-138 до н.е.) зміцнив царство, розширив його європейські володіння та допоміг синові свого союзника стати царем Віфінії.

Останній цар Аттал III (138-133 до н.е.) славився ексцентричністю та захопленням науками. Напередодні смерті він заповів царство римському народові.

Після нетривалої боротьби з претендентом на трон Арістоніком римляни в 129 році до н.е. перетворили Пергамське царство на свою провінцію Азія. Так завершилася історія однієї з останніх елліністичних монархій.

Родос після 164 р. до н. е.

Після 164 р. до н.е. становище Родосу дещо покращилося завдяки підписанню мирного договору з Римом та дозволу анексувати місто Калінд в Карії. Проте Родос вже не був великою державою і залежав від Риму.

У 155-153 рр. до н.е. Родос вів безуспішну війну з Критом за припинення піратства. Родоський флот брав участь у Третій Пунічній війні на боці римлян у 147 р. до н.е.

Після цього острів перетворився на один з центрів елліністичної культури й філософії, зокрема стоїцизму. Але політично Родос залишався другорядним союзником Риму.

Епілог: римська політика на Сході в 189—129 рр. до н. е.

Римська політика на Сході у 189-129 роках до н.е. мала такі основні риси:

Агресивність. Римляни шукали будь-яких приводів для воєн з іншими державами та розширення сфери свого впливу. Війни проти Македонії, Сирії та інших країн часто починалися через надумані причини або ультимативні вимоги Риму.
Експлуатація союзників. Рим нехтував інтересами навіть найближчих союзників, таких як Пергам чи Родос. Їхні землі та пільги, надані Римом, згодом були відібрані.
Підступність. Римляни часто порушували дані обіцянки чи умови мирних договорів. Вони могли підтримувати ворогів своїх союзників чи навіть повстанців проти законних монархів.
Диктат. Рим уникав перемовин на рівних і нав’язував свою волю іншим державам. Його представники часто діяли зарозуміло і зневажливо.

Таким чином, хоча спочатку римська експансія мала оборонний характер, згодом вона набула яскраво вираженого агресивного імперіалістичного забарвлення.

У період з 189 по 129 рік до н.е. римська політика на Сході набула агресивного та вероломного характеру. Римляни шукали будь-яких приводів для воєн з елліністичними державами. Навіть після переможних війн з Македонією та Сирією римляни не вважали конфлікт вичерпаним і продовжували втручатися у справи цих країн.

Рим нехтував даним союзникам обіцянками, як у випадку з Віфінією, та легко порушував укладені договори. Союзників, таких як Пергам і Родос, римляни карали за найменші прояви самостійності. Римські посли демонстрували зверхнє ставлення до місцевих правителів.

Римська політика стає непередбачуваною і такою, що керується лише політичною доцільністю. Договори з іншими державами розглядаються римлянами як тимчасові – навіть після вирішальних перемог. Мирні угоди лише проміжний етап перед новим втручанням.

Римські представники демонструють зверхнє ставлення на Сході. Влада Риму визнається всіма як беззаперечна. Грек Каллікрат проголошує, що ахейці мають підкорятися Риму навіть всупереч власним законам.

Отже, римська політика на Сході стає агресивною, експансіоністською та цинічною. Вона спрямована на підпорядкування усіх елліністичних держав республіці. Це веде до ліквідації або поневолення колись могутніх елліністичних царств та союзів.

Мала Азія 188—158 рр. до н. е.

Монархія Атталідів на піку свого розвитку