Причини конфлікту
Друга Пунічна війна між Римом і Карфагеном розпочалася у 218 році до н.е. Її безпосередньою причиною стало захоплення Ганнібалом міста Сагунт, союзника Риму, розташованого на південь від річки Ібер (сучасна Ебро) в Іспанії.
Проте конфлікт мав і глибші корені. По-перше, у 241 році до н.е. за умовами мирного договору, що завершив Першу Пунічну війну, Карфаген втратив Сицилію та був змушений сплачувати Риму велику контрибуцію. Це викликало невдоволення багатьох карфагенян.
По-друге, у 226 році до н.е. Рим і Карфаген уклали угоду про розподіл сфер впливу в Іспанії. Карфаген визнавав північним кордоном своїх володінь річку Ібер. Однак це суперечило союзу Риму з Сагунтом, який було укладено раніше.
По-третє, у 219 році до н.е. римляни захопили острів Сардинію, що належав Карфагену. Це ще більше розлютило пунійців.
Отже, головною причиною війни було прагнення Карфагену реваншуватися за поразку в Першій Пунічній війні й повернути втрачені території та вплив. Захоплення Сагунта Ганнібалом стало лише приводом для початку нового збройного конфлікту між двома державами.
Війна в Італії під час Другої Пунічної війни

У 218 році до н.е. Ганнібал виступив з Нового Карфагену (сучасна Картахена в Іспанії) і восени того ж року, подолавши Піренеї та Альпи, вдерся до Північної Італії. Там він отримав підтримку місцевих галльських племен, нещодавно підкорених римлянами.
Перша битва між римлянами й Ганнібалом відбулася на річці Тіцин біля сучасної Павії. Карфагеняни перемогли, поранивши римського командувача Публія Корнелія Сципіона. Після цього відбулась битва на річці Требія, де Ганнібал завдав нищівної поразки римлянам.
У 217 році до н.е. новий римський командувач Гай Фламіній намагався перехопити Ганнібала в Етрурії. Проте карфагенянин влаштував засідку біля Тразименського озера і цілковито розбив римлян. Сам Фламіній загинув. Ця битва стала другою великою катастрофою для Риму.
У 216 році до н.е. відбулась вирішальна битва при Каннах на півдні Італії. Римляни зібрали 80-тисячне військо під командуванням консулів Луція Емілія Павла і Гая Теренція Варрона. Ганнібал мав лише 50 тисяч, але завдяки вдалій тактиці здобув повну перемогу. Загинуло понад 50 тисяч римлян, ще близько 20 тисяч потрапили у полон.
Після цих катастрофічних поразок римляни перейшли до оборонної стратегії під керівництвом диктатора Фабія Максима. Вони уникали відкритих битв з Ганнібалом, але намагалися завдати йому ударів невеликими загонами й партизанськими рейдами. Це дозволило стабілізувати ситуацію.
До 207 року до н.е. римляни повністю витіснили карфагенян з півночі та центру Італії й закріпилися на півдні. У 207 році вирішальна битва сталася біля річки Метавр, де римські війська під командуванням консулів Гая Клавдія Нерона і Марка Лівія Салінатора розбили армію Гасдрубала Барки, який йшов на допомогу Ганнібалу з Іспанії. Після цього загроза вторгнення для Риму минула.
Таким чином, хоча спочатку Ганнібал досяг значних успіхів, згодом римляни зуміли стабілізувати ситуацію в Італії й переломити хід війни на свою користь. Це дозволило їм перенести бойові дії на територію Карфагену.
Іспанія під час Другої Пунічної війни
Іспанія відігравала важливу роль у Другій Пунічній війні, оскільки саме звідти Ганнібал розпочав свій легендарний похід до Італії. Крім того, це були володіння як Риму, так і Карфагену.
Спочатку римляни планували вести війну виключно в Іспанії й не допустити вторгнення Ганнібала до Італії. У 218 році до н.е. Публій Корнелій Сципіон відправив туди армію на чолі зі своїм братом Гнеєм. У наступні роки римляни поступово витісняли карфагенян на південь півострова.
Проте у 211 році до н.е. відбулась катастрофа – обидва брати Сципіони загинули в битвах з карфагенянами на чолі з Гасдрубалом Баркою та Магоном Баркою. Римляни ледь не втратили усі свої володіння в Іспанії.
У 210 році до н.е. командування римськими військами отримав молодий Публій Корнелій Сципіон, син і племінник загиблих полководців. Йому вдалось переломити ситуацію на користь Риму. У 206 році до н.е. він розбив останні карфагенські армії в Іспанії у битві під Іліпою. Це дозволило римлянам закріпити контроль над більшою частиною півострова.
Італія була повністю звільнена від карфагенських військ та остаточно перейшла під контроль Риму в 203 році до н.е., коли Ганнібал та інші карфагенські сили за наказом влади Карфагену були відкликані з Італії для боротьби з римською армією в Африці.
Того ж року консул Гней Сервілій Цепіон зайняв останні території на півдні Італії, які ще перебували під владою Карфагену. Після цього римський контроль над усім Апеннінським півостровом був повністю відновлений.
Отже, 203 рік до н.е. можна вважати роком остаточного звільнення Італії від карфагенян. Хоча деякі окремі зіткнення тривали ще 2 роки, проте після 203 року масштабних бойових дій на території Італії вже не було.
Отже, попри тимчасові невдачі, загалом римські війська досягли в Іспанії значних успіхів, які сприяли перемозі Риму у війні. Карфаген втратив ці володіння і важливу ресурсну базу.

Сицилія та Сардинія
Сицилія і Сардинія відігравали важливу стратегічну і ресурсну роль для Риму під час війни з Карфагеном. Ці острови перейшли під контроль римлян після Першої Пунічної війни.
Спочатку цар Сіракуз Гієрон II підтримував римлян, надаючи їм зерно, гроші та воїнів. Однак після його смерті у 215 році до н.е. Сіракузи в союзі з Карфагеном почали війну проти Риму. У 212 році римському полководцю Марцеллу вдалось захопити й жорстоко покарати місто.
На Сардинії також спалахнуло антиримське повстання у 215 році до н.е. Однак римляни швидко його придушили й закріпили контроль над островом. У 210 та 208 роках карфагеняни здійснили спроби нападів на Сардинію, але без успіху.
Отже, попри деякі невдачі, Рим утримав контроль над обома островами протягом усієї війни. Це забезпечило йому стратегічну перевагу та доступ до важливих ресурсів і постачання.
Кампанія в Африці
Ще на початку Другої Пунічної війни у 218 році до н.е. римляни планували велике вторгнення до Африки під командуванням консула Тіберія Семпронія Лонга. Однак через вторгнення Ганнібала ці плани були зірвані.
Аж до 204 року до н.е. римська активність в Африці обмежувалась лише окремими набігами та грабунками узбережжя. У 205 році молодий полководець Публій Корнелій Сципіон висунув пропозицію про повномасштабне вторгнення до Карфагену. Ця ідея викликала різке заперечення з боку частини римського сенату на чолі з Фабієм Максимом.
Однак у 204 році Сципіон все ж висадився в Африці неподалік від Утіки й розпочав облогу міста. Наступного року він розбив об’єднані сили карфагенян та нумідійського царя Сіфакса у вирішальній битві на рівнинах біля Зами. Союзник Сципіона нумідійський принц Масинісса був відновлений на троні.
У 203 році до н.е. Сципіон завдав остаточної поразки карфагенянам у битві при Замі. Після цього Карфаген був змушений укласти мир на важких для себе умовах. Зокрема, він відмовлявся від всіх завоювань в Іспанії, виплачував контрибуцію та фактично втрачав незалежність.
Таким чином, завдяки зусиллям Сципіона, римляни досягли вирішального успіху саме в Африці, на території свого головного супротивника. Це принесло їм остаточну перемогу у Другій Пунічній війні.
Війна на морі
На відміну від Першої Пунічної, Друга Пунічна війна велася переважно на суходолі. Проте контроль над морем також відігравав дуже важливу роль.
З самого початку римляни мали значну чисельну перевагу на морі, особливо у західній частині Середземного моря. Це не дозволило ні Ганнібалу, ні Гасдрубалу Барці переправити свої війська до Італії морем. Також римляни безперешкодно перевозили війська та постачання до Іспанії.
Карфагеняни здійснили лише одну велику спробу боротьби на морі біля узбережжя Сицилії у 212 році до н.е. Проте їхній флот був розбитий. Надалі пунійці не наважувались вступати у відкрите протистояння з римлянами на морі.
Хоча флот і не брав безпосередньої участі у вирішальних битвах війни, проте саме морська перевага Риму значною мірою забезпечила його остаточну перемогу над Карфагеном.
Війна та політика в Римі
Друга Пунічна війна спричинила в Римі гостру політичну боротьбу між різними угрупованнями сенату за вплив та посади.
Одна група на чолі з родом Корнеліїв Сципіонів виступала за активні наступальні дії проти Карфагену. Їх основними опонентами були прибічники Фабія Максима, які після поразок на початку війни наполягали на обережній оборонній стратегії.
Боротьба йшла не тільки за стратегію ведення війни, але й за контроль над вищими посадами. Перемога то однієї, то іншої фракції визначала обрання консулів та преторів.
З 216 до 205 років до н.е. переважали прибічники оборонної тактики на чолі з Фабієм Максимом. Проте згодом вплив Сципіонів зріс, і саме Публій Корнелій Сципіон здобув перемогу в Африці та завершив війну.
Таким чином, хоча Рим і переміг у війні з Карфагеном, внутрішньополітична боротьба тривала протягом усієї війни, і лише наприкінці стратегія Сципіонів взяла верх.
Людські ресурси та фінанси
Одним з ключових факторів, які забезпечили перемогу Риму у війні з Карфагеном, були значні людські ресурси римлян та їхніх союзників. За оцінками, загальна чисельність римських військ досягала 240 тисяч осіб.
Для комплектування армії римляни вдавались до надзвичайних заходів: залучення рабів і навіть неповнолітніх, зниження майнового цензу для новобранців. Також союзники Риму, зокрема латинські міста, мали надавати фіксовану кількість воїнів, що для них було важким тягарем.
Крім людських, війна потребувала і значних фінансових ресурсів. Через нестачу срібла та бронзи римляни змушені були реформувати грошову систему. Також було запроваджено надзвичайний військовий податок. У критичні моменти державі довелось позичати кошти в приватних осіб та навіть вдатись до золотого запасу.
Отже, попри колосальне напруження ресурсів, Рим зумів мобілізувати значний військовий потенціал, який і став важливим фактором його остаточної перемоги у війні.
Підвладні та союзні народи
Питання лояльності підкорених та союзних племен Італії було надзвичайно важливим для Риму під час Другої Пунічної війни. Адже саме ці ресурси дозволяли римлянам вести тривалу виснажливу війну проти Ганнібала.
Полібій та Лівій у своїх працях наводять переліки італійських міст та народів, які перейшли на бік Ганнібала після битви при Каннах. При цьому серед них згадуються і ті, які насправді відпали від Риму після 216 р. до н.е., проте втрати в будь-якому разі були досить вражаючими. Втім, що примітно, вони не були особливо серйозними і, по суті, обмежувалися півднем Італії та низкою самнітських племен.
Натомість більшість латинських та італійських союзників лишились вірними Римові, незважаючи на тягарі війни. Лише деякі самнітські і етруські племена вагались у своїй лояльності.
Однак римляни жорстоко розправлялись з усіма невірними союзниками, терором утримуючи решту від зради. Особливо люто римляни обрушили гнів на Капую. Фульвій Флакк наказав стратити всіх лідерів повстання в Капуї та інших кампанських містах. Одночасно сенат позбавив Капую статусу самоврядної громади, а всі капуанські землі були передані у власність римського народу.
Попри повну залежність від союзників, сенат відкидав будь-які пропозиції про розширення їх прав чи представництва в органах влади Риму. Перемогу у війні було здобуто ціною руйнувань та втрат насамперед на землях італійських союзників.
Таким чином жорстока політика Риму щодо своїх підлеглих заради перемоги у війні заклала підґрунтя для майбутніх союзницьких війн в Італії.
Підсумки та наслідки Другої Пунічної війни для Риму
Друга Пунічна війна стала одним з найважчих випробувань в історії Римської республіки.
Протягом 16 років Ганнібал перебував на території Італії, завдавши римлянам нищівних поразок. Однак Риму вдалось вистояти і перемогти. Ця війна мала далекосяжні наслідки для подальшого розвитку римської держави.
По-перше, війна призвела до колосальних людських втрат і руйнувань на території Італії, передусім землях союзників Риму. Це заклало підвалини майбутніх союзницьких війн. По-друге, перемога укріпила владу традиційної римської аристократії та олігархії в сенаті. Було подолано загрозу радикальних реформ на користь союзників чи плебсу.
По-третє, досвід тривалої війни на власній території сформував у римського нобілітету стійкий страх перед іноземними вторгненнями. Це значною мірою визначило зовнішню політику Риму в наступні десятиліття.
По-четверте, війна дала могутній поштовх подальшій експансії Риму та підкоренню всього Середземномор’я. Адже тепер римляни не вбачали іншого способу гарантувати безпеку Італії, окрім як шляхом усунення потенційних загроз за її межами.
Отже перемога у війні мала для Риму доленосне значення. Вона не лише визначила подальший розвиток республіки та її внутрішньої політичної системи, але й започаткувала епоху римської гегемонії та імперії в Середземномор’ї.
Наслідки для Карфагена
- Карфаген втратив усі свої володіння в Іспанії, Сицилії та Сардинії. Він був зведений до статусу локальної африканської держави.
- Карфаген змушений був виплатити Риму величезну контрибуцію у розмірі 10 000 талантів (близько 263 тонн срібла). Це фактично зруйнувало економіку країни.
- Карфаген втратив велику частину свого флоту та був позбавлений права вести самостійну зовнішню політику та війни без дозволу Риму.
- Рим нав’язав Карфагену союз з Нумідією на чолі з Масиніссою. Нумідійці постійно тиснули на карфагенські землі, а Рим завжди ставав на їхній бік у суперечках.
Отже, після Другої Пунічної війни Карфаген перетворився з великої держави на слабке місто під повним політичним та економічним контролем Риму. Це призвело до Третьої Пунічної війни та повного знищення Карфагену римлянами у 146 р. до н.е.