Походження таємничого народу гунів досі залишається загадкою для істориків. Цей кочовий союз племен з’явився в Євразії у II-VI століттях нашої ери під час Великого переселення народів.
У IV столітті союз племен на чолі з хуннською верхівкою почав активну експансію на захід. Спочатку вони захопили Північне Причорномор’я, а згодом вторглися на територію Римської імперії. Саме цей народ античні автори називали гунами.
Гуни зіграли важливу роль в історії Європи. Їхній союз об’єднав у собі різні етнічні групи, які разом створили потужну військову силу.
Хто такі гуни та звідки вони прийшли
Гуни були кочовими племенами, які розмовляли монгольськими чи тюркськими мовами. Їхня батьківщина знаходилася на північно-західних околицях Китаю.
Походження гунів залишається спірним. Існують припущення про їхній зв’язок з іраномовними кочовими племенами Східного степу та Центральної Азії. Також висувалися гіпотези про часткове монголоїдне походження гунів.
Китайські хроніки згадують народ “сюнну”, який протягом багатьох століть воював і укладав союзи з правителями Китаю. За описами, сюнну були умілими вершниками та стрільцями з лука, що збігається з описами гунів європейцями. Це одна з версій.
Деякі дослідники вважають, що східноазійські риси знайдені переважно серед представників гунської аристократії.
Генетичні дані
Генетичні дані важко застосувати до кочових степових суспільств, оскільки вони часто мігрували, змішувалися та асимілювалися один в одного.
У генетичному дослідженні осіб з регіону навколо гір Тянь-Шань у Центральній Азії, що датуються кінцем 2 століття н.е., Damgaard та ін. 2018 року виявили, що ці особи представляли популяцію змішаного східноазійського та західноєвразійського походження. Вони стверджували, що ця популяція походить від Сюнну, які розширилися на захід і змішалися з іранськими саками. Ця популяція в горах Тянь-Шань, можливо, пов’язана з європейськими гунами окремими похованнями, які містять предмети, стилістично пов’язані з тими, що використовували європейські гуни, хоча це може бути ознакою обміну товарами та зв’язків між елітами, а не ознакою міграції.
Станом на 2023 рік, існує небагато генетичних даних з Карпатського басейну в гунський період (5 століття), і населення, яке жило там під час гунського періоду, демонструє різноманітні генетичні ознаки.
Дослідження у 2022 році показали, що геноми 9 осіб гунської ери, які жили в басейні, варіювалися від європейських до північно-східно азіатських зв’язків, причому ті особи, які демонстрували асоціації з Північно-Східною Азією, були найбільш схожими на групи, знайдені в Монголії, такі як сюнну та сяньбі. Аналіз геномів гунської ери які були досліджені у 2022 році також виявив широкий спектр генетичної мінливості, коли дві особи демонстрували зв’язок з давніми північно-східними азіатами, а інші – європейське походження.
Отже, генетичні дані вказують на те, що гуни були генетично різнорідним народом зі змішаним східноазійським та європейським походженням.
Міграція на захід. Війни та завоювання
У 4 столітті орда гунів мігрувала на захід і підкорила низку місцевих племен, зокрема аланів, які панували у степу на північ від Кавказьких гір.
Гуни знищили Остготську імперію в межиріччі Дніпра та Дону в 375 році н.е. та перемогли візиготів біля річки Дністер наступного року.
Римляни вперше дізналися про гунів у 376 році, коли вторгнення гунів у Понтійський степ змусило тисячі готів мігрувати до Нижнього Дунаю та шукати притулку в Римській імперії.
Гуни завоювали більшість гревтунгів (східні готи) та більшість тервінгів (західні готи). Багато готів тікали до Римської імперії.
У 395 гуни розпочали свою першу великомасштабну атаку на Східну Римську імперію. Вони атакували Фракію, захопили Вірменію та розграбували Каппадокію.
У 406 році германські племена вдерлися до Західної Римської імперії, перейшовши річку Рейн. Гуни скористалися цією ситуацією, запропонувавши Риму свої послуги як найманців для боротьби проти цих загарбників.
Римляни платили гунам грошима та військовими трофеями, а також надали їм доступ до римських територій, спустошених германською міграцією. Найнявши гунів як найманців, римляни отримали боєздатних воїнів. Гуни ж заробляли й отримували доступ до римських земель.
У 422 році гуни атакували Фракію. У відповідь на це східноримський імператор Феодосій II погодився виплачувати гунам щорічну данину.
Після нападів на Балкани, гуни перемістили центр своєї держави у південну частину Великого Угорського степу приблизно у 425 році.
Розквіт імперії за Аттіли
Після 445 року єдиним правителем гунів стає Аттіла. За часів його правління держава гунів досягає піка своєї могутності. Якщо попередник Аттіли отримував від римлян щорічні виплати вагою 350 лібр золота, що становить за сучасними мірками близько 115 кг, то Аттіла починає з 2000 (близько 688 кг) лібр золота. У 447 році він зажадав (і отримав) у 3,5 раза більше – 7000 лібр (близько 2292 кг золота). Це були щорічні виплати зі східно-римського бюджету.
Можливо, ці виплати були невигідними? Навпаки – бо лише одна військова кампанія проти вандалів обійшлася скарбниці у 100 тисяч лібр, або близько 35 тонн золота. На такі гроші навіть в Аттіли можна було б викупити мир на 15 років.
Отже, Імперії вигідніше було десятиліттями платити «дарунки» гунам, ніж проводити кількарічні, хоч і переможні, військові кампанії проти них.
Гуни витрачали золото, отримане як данину від римлян, на купівлю римських товарів – тканин, коштовної кінської збруї, ювелірних прикрас, зброї та вина. Таким чином, наживалися римські купці, ремісники, власники виноградників та інші представники бізнесу, а отже імперія повертала частину золота назад у власну економіку.
Крім того, римляни (західна) довгий час отримували зиск, наймаючи гунську кінноту на службу. Спочатку наймали невеликі загони, а у 425 році кількість найнятих гунів сягнула 60 тисяч. Гунські найманці були особливо затребувані для підтримання правопорядку у Західній Римській імперії, зокрема у Галлії.
Водночас купівля миру у гунів завдавала збитків політичному престижу імператорів. Частина римського суспільства, яка платила податки й нічого не отримувала натомість, була незадоволена (особливо у Східній імперії). Дехто з римських військових вважав ганебним платити данину “варварам”. А самі гуни інколи принижували римлян, називаючи їх своїми рабами.
Отже, політика виплат гунам мала як позитивні економічні наслідки для римлян, так і негативні політичні.
Коли римляни (східня імперія) порушили договір у 440 році, Аттіла і Бледа атакували римську фортецю на березі Дунаю. Спалахнула війна між гунами й римлянами, і гуни подолали слабку римську армію, зруйнували міста Маргус, Сінгідунум і Вімінаціум. Хоча у 441 році було укладено перемир’я, через два роки Константинополь знову не зміг доставити данину і війна поновилася.
У наступній кампанії армії гунів наблизилися до Константинополя і розграбували кілька міст. Східноримський імператор Феодосій II пішов на вимоги гунів і восени 443 року підписав з двома королями гунів мир. Бледа помер у 445 році, і Аттіла став єдиним правителем гунів.
У 447 році Аттіла вторгся на Балкани і в Фракію. Війна закінчилася в 449 році угодою, за якою Східна Римська імперія погодилася збільшити Аттілі щорічну данину.
Протягом своїх набігів на Східну Римську імперію гуни підтримували добрі стосунки із Західною імперією. Однак Гонорія, сестра західноримського імператора Валентиніана III, надіслала Аттілі каблучку та попросила його допомоги, щоб уникнути заручин з сенатором. Аттіла оголосив її своєю нареченою і зажадав всієї Галлії під своє управління.
Крім того, у 450 році помер король франків. За трон змагалися два претенденти. Один звернувся по допомогу до Риму, інший – до гунів на чолі з Аттілою. Римляни підтримали Меровея, предка династії Меровінгів, а Аттіла – іншого претендента.
Аттіла переходить у наступ
Обставини склалися сприятливо для Атілли – його вороги були роз’єднані. Він мав численне військо з різних племен.
У 451 році війська Аттіли увійшли до Галлії. Опинившись у Галлії, гуни спочатку атакували Мец, потім їхні армії продовжили на захід, минувши Париж і Труа, щоб взяти в облогу Орлеан. Імператор Валентиніан III доручив Флавію Аецію звільнити Орлеан. І тоді відбулася вирішальна битва між об’єднаною армією римлян і візиготів з гунами на Каталаунських полях біля міста Труа.
Ця битва вважається найбільшою та однією з останніх в історії Західної Римської імперії. Хоча результат битви був невизначеним, Аттіла зазнав великих втрат і був змушений відступити.
У битві загинув король вестготів Теодоріх I, якого затоптали після падіння з коня. Попри це, вестготи на чолі з його синами зрештою змусили гунів відступити.
Візіготи, які жадали помсти, рвалися штурмувати табір. Проте повне винищення війська Атілли явно не входило до Флавія Аеція. Він зумів умовляннями спровадити із поля бою частину союзників. Аецій не хотів ризикувати власною армією, бо тотальне винищення гунів особливого сенсу не мало. Вони могли знадобитися у найближчому майбутньому — і для «заспокоєння» Галії, і утихомирення тих-таки візиготів, франків. Утім, є версія, що союзники теж не мали особливого бажання проливати кров за римські інтереси. Атілла із рештками війська полишив не лише Каталаунські поля, але і Галію.
Наступного року Аттіла поновив свої претензії на Гонорію та території Західної Римської імперії. На початку 452 року Аттіла здійснив набіг на північ Італії, просунувшись за Медіоланум (сучасний Мілан). Проте поста перед труднощами у забезпеченні та харчуванні своєї армії в Італії через голод та неврожай. Згідно з деякими джерелами, Папа Лев I зустрівся з Аттілою і переконав його не атакувати Рим, хоча сучасні історики сперечаються, наскільки це було впливово. Аттіла також стикнувся з проблемами на батьківщині, новий східноримський імператор Маркіан тоді припинив виплату данини, внаслідок чого Аттіла почав планувати напад на Константинополь. Це зменшило стимул продовжувати важку італійську кампанію.
На початку 453 рік Аттіла раптово помер.
Після Аттіли
Після смерті Аттіли у 453 році Гунська імперія зіткнулася з внутрішньою боротьбою за владу між її васалізованими германськими племенами та гунською правлячою верхівкою.
У 455 (або 454) році відбулася Битва при Недао між об’єднаним германським військом на чолі з королем гепідів Ардаріхом та військом гунів під проводом синів Аттіли. У цій битві германське військо здобуло перемогу, розгромивши військо гунів. У тому ж році спалахнуло повстання східних готів під проводом Валаміра, які, за твердженнями, перемогли гунів у окремому бою.
Однак це не призвело до повного краху гунської могутності в Карпатському регіоні, а лише до втрати багатьох їхніх германських васалів. Вони ще деякий час зберігали певний вплив у Карпатському регіоні, але битва при Недао стала вирішальною точкою, після якої розпочався занепад їхньої могутності та остаточний розпад Гунської імперії, початком кінця гунської експансії в Європі.
Археологія і гуни
Археологічних знахідок, безпосередньо пов’язаних з перебуванням гунів на території України, виявлено небагато – лише кілька десятків місцезнаходжень уламків характерних бронзових казанів та поодинокі поховання переважно у степовій зоні та Криму. Досліджені поховання демонструють різноманітність поховального обряду, що відображає неоднорідний склад гунської спільноти – одні небіжчики були кремовані, інші поховані у могилах.
Заможні гуни дбали про прикрашання зброї та кінської збруї золотом, коштовним камінням та кольоровим склом. Золочені сідла, прикрашені червоними вставками, а також багато декоровані золотом та сріблом ремені надавали вершникам пишного вигляду. Разом із золотою зброєю, прикрасами та аксесуарами – такий вершник вражав. До речі, саме гунам Європа зобов’язана поширенням сідла.
Серед гунів були не лише воїни та знать, а й ремісники. В одній з могил виявлено набір інструментів для виготовлення бронзових казанів – неодмінного атрибута кочового побуту з часів кіммерійців. Гунські казани відрізняються грибоподібними ручками.
Слов’яни й гуни
Безсумнівно, знайомство слов’ян з гунами мало для них різноманітні наслідки. Наприклад, в історії слов’янських племен був досить тривалий період, коли вони ніби втратили не лише свободу, а й своє ім’я – на деякий час слов’яни стали не венедами чи антами, а гунами.
Річ у тому, що піддані степових володарів традиційно брали грізне ім’я “гунів”, отримуючи частку слави завойовників світу. Це стосувалося як кочовиків, так і хліборобів, котрим відводили найнижчі щаблі в ієрархії нової держави. Лише військова еліта на чолі зі знаттю могла розраховувати на частку здобичі під час успішних війн.
Слідів десятків тонн римського золота, виплаченого Атіллі, в Україні не знайдено – усе срібло та скарби монет належить до часів готської слави.
Археологічні знахідки слов’янського світу часів могутності гунів зображують простий побут “варварів” епохи Тацита, а не правлячий клас чи заможний “середній клас” потужної держави, що підкорила племена від Волги до Дунаю. Якби центр гунської держави дійсно був пов’язаний з Подніпров’ям, то сліди його існування мали б виглядати принаймні на рівні золотої доби Скіфії з її похованнями, напакованими зброєю, золотом, сріблом, коштовностями, награбованими у багатих сусідів.
До речі, вченими було укладено словник мови гунів. Її звучання нагадує мову тюрків-кочовиків, які були сусідами (а часом і володарями) деяких слов’янських земель у пізніший період. Наприклад, слово “Бог” у гунів звучало як “Тенгрі”, “жінка” – “катун”, “військо” – “орда”, “країна” – “ел”, а “меч” – “кіліч”. Зрозуміло, що в слов’янські мови такі важливі слова, як “країна”, “Бог”, “жінка”, “військо” та “меч” прийшли аж ніяк не від гунів.
Проте гуни мають безпосереднє відношення до історії України, навіть якщо не вважати їх слов’янами. Адже їхні кочовища розташовувалися у степах – зокрема причорноморських, приазовських та Кримських. Саме звідси розпочинали походи очолювані Аттілою та його полководцями орди-армії до кордонів обох імперій – Західної та Східної. Саме у степах нашого Краю знайшли собі притулок після поразок у Європі нащадки гунів, які вирішили забути колись грізне ім’я і повернути собі (або придумати нові) племінні назви. Саме в нашому Краї прямі нащадки Аттіли згодом розпочнуть розбудову нової держави, яка існує й донині на Балканах. Назва цієї держави, нині цілком слов’янської – Болгарія. Отож за певних умов не лише слов’яни можуть стати гунами, а й нащадки гунів – слов’янами, віддавши своє ім’я слов’янським племенам.
Джерела:
- Вікіпедія
- Історія цивілізації. Україна. Том І. Від кіммерійців до Русі (X ст. до н. е. — IX сг.). Упорядник Михайло Відейко
- Ancient Europe 8000 B.C.–A.D. 1000: Encyclopedia of the Barbarian World, Peter Bogucki and Pam J. Crabtree