Вступ. Загальна характеристика ситуації у Цизальпінській Галлії напередодні римського завоювання
Цизальпійська Галлія розташовувалася на півночі Апеннінського півострова, охоплюючи долину річки По та прилеглі території. Це був регіон з родючими землями та сприятливим для землеробства кліматом. Основним населенням тут були кельтські племена галлів – боїв, інсубрів та ценоманів, а також лігурські племена, що мешкали переважно в гірських районах. Господарство галлів і лігурів поєднувало скотарство та землеробство, проте перше переважало у лігурів. Політична організація племен була слабкою, єдності між ними практично не існувало.
До початку II століття до н.е. римляни вже мали певний контроль над частиною Цизальпійської Галлії, проте під час Другої Пунічної війни бої та інсубри повстали проти Риму. Після відходу Ганнібала римляни розглядали поновлення контролю над регіоном як завдання першорядної важливості. Окрім захисту власних володінь, Рим прагнув розширити свій вплив на півночі Італії через її стратегічне значення та економічну привабливість. Невелика єдність галлів і лігурів та слабкість їхніх укріплень і військової організації робили ці землі легкою здобиччю для римської армії.
Початок римських завоювань 201-200 рр. до н. е.
У 201-200 рр. до н. е. римляни розпочали активне завоювання територій на півночі Італії, де мешкали галльські та лігурійські племена. Ці землі формально входили до складу римських володінь, але після поразки римлян у битві при Каннах місцеві племена повстали й вигнали римські гарнізони.
У 201 р. до н. е. консул Публій Елій Пет вдерся на територію бойїв і зазнав жорстокої поразки біля фортеці Мутіл. У 200 р. до н. е. об’єднані сили бойїв, інсубрів, ценоманів і лігурів захопили й розграбували латинську колонію Плаценцію, але були розбиті претором Луцієм Фурієм у битві біля Кремони.
Хід воєн у 199-194 роках. до н.е. Підкорення інсубрів та бойів
У 199-198 роках до н.е. римські консули, яким дісталася Північна Італія як провінція, не здійснили жодних значних дій проти галлів, займаючись відновленням розграбованих поселень Плаценції та Кремони. Причиною цього була війна з царем Македонії Філіппом V.
У 197 році до н.е. обидва консули воювали у Північній Італії. Вони завдали поразки галлам та лігурам. Консул Гай Корнелій Цетег розбив інсубрів та ценоманів на річці Мінцій, а його колега Квінт Мінуцій Руф – бойїв та лігурів.
У 196 році до н.е. консул Марк Клавдій Марцелл, син славетного Марцелла, захопив основне місто інсубрів – Ком. У 195 році до н.е. інший консул Луцій Валерій Флакк остаточно розгромив інсубрів біля Медіолана.
У 194 році до н.е. обидва консули воювали проти бойїв, які чинили запеклий опір. У 193 році до н.е. консул Публій Сціпіон Назіка завершив підкорення бойїв, після того, як частина бойївської знаті перейшла на бік римлян.
Таким чином, до 192 року до н.е. основний опір римлянам у Північній Італії було подолано. Бойїв було майже повністю винищено або виселено з їхніх земель, а інсубри та ценомани капітулювали. Їхні території були колонізовані римлянами та союзниками.
Завершення підкорення бойів та інсубрів 193-191 до н.е.
У 193 році до н.е. консул Публій Сціпіон Назіка завершив підкорення племені бойїв, яке чинило найзапекліший опір римлянам у Північній Італії. Вирішальну роль у перемозі римлян зіграло те, що частина бойївської знаті на чолі з їхніми «сенаторами» перейшла на бік Риму. Сціпіон конфіскував половину земель бойїв.
Рештки бойїв були витіснені у болотисті та лісисті райони, де вони ледь могли вижити. Згодом їх повністю вигнали з цих непривітних місць. Так бойї як народ фактично перестали існувати. Їхні родючі землі були роздані римським колоністам, зокрема у 189 році до н.е. там була заснована колонія Бононія (сучасна Болонья).
Що стосується інсубрів, то після остаточної поразки у 196 році до н.е. вони уклали мирний договір з римлянами, зберігши частину своїх земель та автономію. Однак договір накладав на них важкі обмеження. Багато полонених інсубрів було продано у рабство.
Попри це, інсубри збереглися як народ і навіть продовжували карбувати власну монету. Археологічні знахідки свідчать, що багато хто з них залишився жити на землях своїх предків попри римську колонізацію регіону. Однак інсубри втратили незалежність і потрапили у політичну та економічну залежність від Риму.
Так до 191 року до н.е. головний опір римській експансії у Цизальпійській Галлії було остаточно зламано шляхом сили та колонізації. Рим утвердив своє панування над Північною Італією.
Початок війн із лігурами. Військові дії 197-190 до н.е.
Лігури населяли переважно гірські райони на півночі та заході Італії. Вони чинили запеклий опір римській експансії, регулярно здійснюючи набіги на римські поселення.
У 197 році до н.е. консул Квінт Мінуцій Руф провів вдалий похід у Лігурії, підкоривши племена келатів, кердекіатів та ільватів. За це він отримав тріумф – перший тріумф над лігурами за останні 16 років.
Проте надалі лігури продовжували чинити запеклий спротив римлянам. Щороку проти них вів війну один або обидва консули на чолі 2-4 легіонів, але досягти вирішального успіху не вдавалося.
Лише у 193 році до н.е. консул Квінт Мінуцій Терм завдав поразки лігурам, які облягали союзне Риму місто Піза. Наступного року він перейшов у наступ, але його заяви про підкорення всієї Лігурії були явно перебільшені.
У 190-180-х роках до н.е. римляни продовжували щорічні кампанії проти лігурів, поступово тіснячи їх у гори. У 185 році до н.е. консул Марк Семпроній Тудітан просунувся далеко на північ уздовж узбережжя. У 180 році до н.е. римляни заснували колонію Лука на землях лігурів.
Однак лігури продовжували чинити спротив, і лише у 155 році до н.е. римляни здолали останнє велике повстання лігурів та остаточно закріпились у Північній Італії. Війни з лігурами були важкими для римлян через гірський ландшафт та мобільність лігурів.
Посилення римського тиску 188-180 рр. до н.е. Нова політика депортацій
Після перемоги над царем Сирії Антіохом III у 188 році до н.е. римляни знову зосередилися на війнах у Північній Італії. Консули Гай Фламіній та Марк Емілій Лепід начебто повністю роззброїли лігурійське плем’я фриніатів. Фламіній також розбив плем’я апуанів, які неодноразово грабували околиці Пізи та Бононії.
Проте вже у 186 році до н.е. апуани завдали поразки римлянам. Це змусило римлян посилити тиск. Консули 181 року до н.е. започаткували нову політику масової депортації лігурів.
Близько 40 тисяч лігурів, переважно чоловіків, а також жінок і дітей, було насильно виселено з їхніх земель та переселено у віддалений регіон Самній. У 180-179 роках до н.е. ще близько 10 тисяч лігурів зазнали депортації.
Одночасно римляни посилили військовий тиск та колонізацію. У 180 році до н.е. на землях апуанів була заснована латинська колонія Лука.
Поєднання масового виселення, військової сили та колонізації до 180 року до н.е. дозволило римлянам зламати опір лігурів та остаточно закріпитися у Північній Італії.
Продовження воєн та депортацій у 179-173 pp. до н.е.
Після початку масового виселення лігурів у 181 році до н.е. римляни продовжували політику депортацій і військового тиску в наступні роки. У 180-179 роках до н.е. консули Квінти Фульвії Флакки виселили ще близько 7 тисяч апуанів та розселили 2,3 тисячі гірських лігурів на північних рівнинах.
У 178 році до н.е. консул Авл Манлій Вульсон підкорив Істрію на північному сході Італії. У 177 році до н.е. інший консул Гай Клавдій Пульхр захопив понад 5,5 тисяч лігурських полонених.
Попри ці успіхи, у 177-176 роках до н.е. плем’я фриніатів раптово захопило римське місто Мутіна. У відповідь римляни штурмом взяли головну фортецю фриніатів.
У 173 році до н.е. консул Марк Попіллій Ленат жорстоко розправився з 10-ма тисячами полонених стателлатів, яких було продано у рабство. Решткам стателлатів дозволили оселитися на північ від річки Пад.
Так римляни комбінували безжальні каральні заходи з частковими поступками, щоб зламати опір лігурів. До 171 року до н.е. ця політика принесла свої плоди й римляни закріпились у Північній Італії.
Завершення підкорення Лігурії. Останні етапи 166-155 рр. до н.е
Після Третьої Македонської війни 171-168 років до н.е. римляни знову зосередилися на придушенні залишків опору в Лігурії. У 166 та 158 роках до н.е. римські полководці справляли тріумфи над лігурійським племенем еліатів.
Остання велика спроба лігурів скинути римське панування сталася у 155 році до н.е., коли повстали апуани. Римський консул Марк Клавдій Марцелл жорстоко придушив це повстання та отримав черговий тріумф над лігурами.
Після цього опір лігурів було остаточно зламано. Рим міцно закріпився у Північній Італії та продовжив експансію далі на північ у долину річки По та уздовж узбережжя Лігурійського моря. Були підкорені племена лігурів у Південних Альпах.
До середини II століття до н.е. вся територія сучасних Ломбардії, П’ємонту, Лігурії та Емілії-Романьї потрапила під владу Риму. Були створені основи для подальшої романізації цих земель та поширення римської цивілізації на північ від Апеннін.
Так завоювання Північної Італії стало важливим етапом римської експансії, відкривши шлях до Трансальпійської Галлії та середземноморських провінцій.
Загальні результати римських завоювань у регіоні
Війни 201-155 років до н.е. призвели до остаточного встановлення римського контролю над всією Північною Італією – територіями сучасних Ломбардії, Венеції, Емілії-Романьї, П’ємонту та Лігурії.
Були підкорені галльські племена бойїв, інсубрів, ценоманів, а також лігури. Частина цих народів, зокрема бойї, була майже повністю знищена та асимільована. Інші, як от інсубри та ценомани, втратили незалежність, але частково зберегли свою ідентичність.
Економічним результатом стало масштабне перетікання ресурсів від місцевого кельтського та лігурійського населення до рук римлян та італіків. Була проведена інтенсивна колонізація регіону римськими, латинськими та союзними поселенцями.
Стратегічним результатом стало забезпечення безпеки північного кордону римських володінь в Італії та створення плацдарму для подальшої експансії у Західне Середземномор’я та за Альпи.
Таким чином, завоювання Цизальпійської Галлії та Лігурії стало важливим етапом перетворення Риму на середземноморську наддержаву. Ці землі назавжди увійшли до складу римського світу.
1 коментар до “Підкорення Цизальпінської Галлії (північ сучасної Італії)”